— Але я трохи відхилився, — вів далі професор. — Цієї зими, я вже розповідав Степану Івановичу, був я у Парижі на конгресі й там познайомився з майже сторічним професором, емігрантом українського походження, що жив колись на оцій землі, сином місцевого поміщика Хоржевського, колишнім ченцем Георгіївського монастиря, від якого й дізнався я про той злощасний скарб, причину всіх наших пригод. Так от, професор Хоржевський подарував мені книжку Бориса Ребіндера, теж емігранта, що народився у 1909 році в Україні, а у 1919 разом із батьками виїхав до Франції. Хоча книжка написана французькою мовою, присвячена вона аналізові "Велесової книги" і розповідає про релігії стародавніх слов'ян.
Виявилося, що Борис Ребіндер з дитинства знав родину Задонських, у бібліотеці якої знайшов Ізенбек дерев'яні дощечки. Він-бо народився і жив у селі Шебекіні, де були маєток і цукроварня його батька і яке розташоване було неподалік від маєтку Задонських у селі Великий Бурлук.
Найцікавішою особою серед Задонських була мати Івана Олександровича, Катерина Василівна. Їй було вже за дев'яносто, але вона ще була бадьорою, енергійною, моторною. І часто їздила в гості до сусідів.
Вона завжди привозила з собою дві-три пляшечки особливого напою, який готували у неї вдома і яким вона пригощала всіх, хто хотів його скуштувати Вже протягом тридцяти років вона не пила ні чаю, ні квасу, ні кави — нічого, крім отого напою. Казали, що, коли їй виповнилось шістдесят, вона відчула себе старою і слабкою.
І от тоді вона й почала готувати той напій — з сироватки, яку настоювали на травах і ставили виграватись, а тоді кип'ятили з цукром. Рецепт виготовлення напою був її секретом. Ця чарівна мікстура виявилася дуже ефективною і повернула їй молоді сили.
Ребіндер вважає, що рецепт того напою вона вичитала у "Велесовій книзі" Там справді кілька разів згадується суря, "сура питна, на травах настояна" ("Оставляємо на сонці молоко наше у травах заноші, утовчемо до нього щавлю і тритрав'я, як сказано про старотці, і даймо цьому суритися, яримо тричі во славу богам п'ятикратденно…"). На жаль, дощечку, на якій був точний рецепт, Миролюбов не скопіював…
Але коли професор Хоржевський дарував мені книжку Ребіндера (це було у нього вдома), він почастував мене якимсь дивним напоєм. Я спитав його: "Що це?" І він сказав: "Суріка — напій, який готували у нас в Георгіївському монастирі з перебродженої сироватки, настояної на травах". Я попросив його дати рецепт, але він сказав: "На жаль, не маю права, не можу. Зв'язаний клятвою, даною отцю ігумену. Це напій праведників. Не можна давати його будь-кому. А я ще, вибачте, дуже мало вас знаю. Ви дуже довго там, у себе, в комуністичній Україні, жили неправдою" Він мав рацію, що не дав мені рецепта. Я таки грішник.
Це через мене заварилися всі оці підземні пригоди. Та хіба я знав, що моя зичлива сусідка, яка робила для мене, а особливо для дружини, стільки послуг, що мила Маргарита Зенонівна — зловісна Королева Марго? І я простодушно розказав їй те, що оце вам. А вона запалилася ідеєю будь-що розшукати рецепт чудодійного напою, який відводить старість і смерть, обіцяє довголіття.
– І вдалася для цього до методів підступних і страшних, — сказав капітан Горбатюк. — У злочинному світі полюбляють азартні ігри. І часто буває так, що доходить до гри "на життя". Той, кого програли, мусить бути вбитий. Королева Марго шантажувала Жору Лук'яненка, кажучи, що його "програли", але вона буцімто може викупити його, якщо він знайде для неї монастирський архів, а точніше — рецепт суріки.
— А чого вона саме Жору Лук'яненка вибрала для цього? — спитав Василь Сергійович.
— Резонне питання, — мовив капітан. — Справа в тому, що Жора Лук'яненко вважався колись у злочинному світі "щасливчиком", йому справді щастило швидко знаходити загублене — речі, гроші тощо. Такий собі кримінальний екстрасенс. До того ж він один час працював на шахті… Отже…
— Але цього разу "щасливчику", здається, не пощастило, — похитав головою професор.
— Не пощастило, — погодився капітан. — Очевидно, монахи вміли ховати своє добро… Між іншим, під час обшуку у Королеви Марго було знайдено не лише багато награбованих речей, а й ті старовинні сукні, сорочки й жіночі прикраси, які Капітан Немо примусив винести з музею бідну прибиральницю. Нащо вони були Королеві — не збагну.
— Це теж моя провина, — зітхнув професор. — Колись я сказав їй, що деякі вчені вважають, нібито у старих рукотворних речей: вишиваних сорочок, платтів, жіночих прикрас, — є певне біоенергетичне поле, яке благотворно впливає на людину, бо старі майстри вкладали у свої витвори багато позитивних емоцій.
— Як же їй хотілося продовжити своє дорогоцінне життя! — вигукнув Женин дідусь.
— Вона страшенно побивалася, коли її везли у тюрму, — сказав капітан. — Так плакала, що мені навіть стало її шкода…
— Але мені здається, стародавні слов'яни все-таки мали рацію, — сказав професор. — То напій праведників. І справедливо, що будь-кому боги не дозволяють його давати… То вам не "кола". У масі своїй люди поки що не заслужили суріки. Хай вона лишається таємницею "Велесової книги"…
Розділ XXXI
Кроки під землею
— Тс-с-с! — приклав Женя палець до губів. — Чуєш?
Вітасик перестав дихати, прислухаючись.
— Ага! — ледь чутно прошепотів. — Ходить!
Вони принишкли біля отих грат-дверей під землею, звідки починався хід у лабіринт підземних печер монастиря.
На дверях висіли три міцні замки різного розміру — великий, більший і найбільший їх власноручно повісив професор Барабаш, який днями мав розпочати офіційне дослідження монастирського підземелля, для чого була створена чимала комісія з учених-археологів і представників місцевих рад.
— Ходить! — впевнено повторив Вітасик.
Чи справді вони чули ті кроки у глибині підземного коридору, чи розбурхана їхня фантазія виказувала бажане за дійсне — хтозна.
— Невже не помилявся Жора Лук'яненко? Невже справді хтось там є? — прошепотів Женя.
— А що? Якийсь ченець, якого залишили стерегти монастирські скарби.
— І живе під землею сімдесят з гаком років?
— А що? Славний кошовий отаман Петро Калнишевський понад чверть століття просидів на Соловках у ямі під землею, а прожив сто тринадцять років. Без суріки.