БАРИЛЬЦЕ АМОНТИЛЬЯДО
© Український переклад. В. Й. Шовкун, 1992.
Тисячу образ я покірно витерпів від Фортунато — та коли він мав нахабство познущатися з мене, я заприсягся помститись. Проте ви добре знаєте мою вдачу і навряд чи подумаєте, що я висловив погрозу вголос. Я твердо постановив, що рано або пізно помщуся, але сама невідворотність мого рішення виключала можливість ризику. Я повинен не просто покарати, а покарати безкарно. Зло не можна вважати виправленим, якщо борця за справедливість спостигає розплата. Його не можна вважати виправленим і в тому разі, якщо зловмисник не знає, хто його покарав і за що саме.
Тому ані словом, ані вчинком не дав я Фортунато підстави засумніватися в моєму приязному до нього ставленні. Як і завжди, я всміхався йому в обличчя, і він не розумів, що тепер я усміхаюся на думку про його неминучу загибель.
Він мав одну слабкість, той Фортунато, хоча в усьому іншому був чоловіком, якого шанували й навіть боялися. Він вважав себе знавцем вин і дуже цим пишався. Мало хто з італійців уміє цінувати прекрасне по-справжньому. їхній ентузіазм — це майже завжди маска, яку вони надівають у разі потреби й на короткий час, коли треба одурити якого-небудь англійського або австрійського мільйонера. В царині живопису та ювелірного мистецтва Фортунато, як і всі його співвітчизники, був невіглас, але в старих винах він справді тямив. Хоча я йому в цьому не поступався; я теж умів добирати італійські вина і купував їх, де тільки міг.
Якось уже на смерканні, коли повсюди шаленіло безумство святкового карнавалу, я перестрів свого приятеля. Він привітав мене дуже радісно, бо на той час уже добряче випив. Фортунато мав на собі строкатий костюм арлекіна: різнобарвне, смугасте трико, на голові ковпак із дзвіночками. Я був просто щасливий його зустріти і, мабуть, цілу вічність не випускав його руки зі своєї, трясучи її й міцно потискуючи.
— Яке щастя, що я тебе зустрів, мій любий Фортунато! — сказав йому я.— Як чудово ти сьогодні виглядаєш! А в мене новина: я придбав барильце амонтильядо. Принаймні мене запевнили, що то амонтильядо, хоча я трохи сумніваюся.
— Що ти сказав? — перепитав Фортунато.— Амонтильядо? Барильце? Неможливо! Та ще в розпалі карнавалу!
— Я теж сумніваюся,— відповів я.— І я мав дурість заплатити за те вино, як за добірне амонтильядо, хоча мусив би спершу порадитися з тобою. Але тебе годі було знайти, а я боявся втратити нагоду.
— Амонтильядо!
— Я маю сумнів.
— Амонтильядо!
— І я повинен його розвіяти.
— Амонтильядо!
— Тебе, я бачу, кудись запрошено, тому піду-но я до Лукрезі. Якщо хтось і тямить у винах, то це він. Лукрезі мені скаже...
— Лукрезі не відрізнить амонтильядо від хересу.
— А є ж йолопи, котрі запевняють, ніби його смак не поступається твоєму.
— Ходімо.
— Куди?
— У твої погреби.
— Ой ні, друже, ні. Я не хочу зловживати твоєю добрістю. Я ж бачу, ти кудись поспішаєш...
— Нікуди я не поспішаю. Ходімо.
— Ой ні, друже, ні. Хай навіть ти й вільний, але я бачу, що в тебе сильна застуда. В моїх погребах дуже вогко. Стіни там обліплені селітрою.
— Все одно ходімо. Застуда — то пусте. Амонтильядо! Тебе нахабно одурили. А щодо Лукрезі, то він не відрізнить хересу від амонтильядо.
Так говорячи, Фортунато взяв мене під руку. Я надяг на обличчя чорну шовкову маску, щільно обгорнувся плащем і дозволив йому потягти мене до мого палаццо.
У мене вдома не було жодної живої душі. Всі слуги повтікали на карнавал. Я повідомив їх, що до ранку не прийду, і суворо наказав ні на мить не відлучатися з дому. Бо я добре знав, що варто дати такий наказ, і вони вмить розбіжаться, тільки-но я від них відвернуся.
Я взяв з підставки два смолоскипи, дав один у руки Фортунато й запросив його йти за мною. Через анфілади кімнат ми дісталися до арки, де починалися довгі й покручені сходи, які вели в підземелля. Я перший став ними спускатися; Фортунато не відставав, і я попросив його ступати обережніше. Нарешті ми досягли кінця сходів і тепер стояли на вогких плитах у підземеллі родового палацу Монтрезорів.
Мій друг ішов хисткою ходою, і дзвіночки на ковпаку теленькали за кожним його кроком.
— Де барильце? — запитав він.
— Там, далі,— відповів я.— Але глянь-но, яка біла павутина заснувала стіни цього підземелля! Як вона мерехтить!
Фортунато обернувся й подивився на мене каламутним поглядом — крізь тьмяну поволоку з його очей сочилися сльози сп'яніння.
— Селітра? — запитав він після тривалої мовчанки.
— Селітра,— підтвердив я.— Тебе давно мучить кашель?
— Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи! Кахи, кахи, кахи!
Минуло кілька хвилин, перш ніж мій бідолашний друг зміг відповісти.
— Ет, пусте,— нарешті промовив він.
— Ні,— рішуче заперечив я,— вертаймося. Зі здоров'ям не жартують. Ти людина багата, шанована, тобою захоплюються, тебе люблять. Ти щасливий, як і я був колись. Якщо ти помреш, за тобою є кому журитися. Я — інша річ, за мною ніхто сумувати не став би. Вертаймося, бо ти захворієш, і я не хочу брати на себе такої відповідальності. Ліпше я знайду Лукрезі, й він мені...
— Годі,— сказав Фортунато.— Кашель — то пусте, він мене не вб'є. Від кашлю не вмирають.
— Звичайно, звичайно,— погодився я,— і я аж ніяк не хотів марно тебе настрахати. Але ліпше вжити застережних заходів. Ось, ковтни медоку (1), він захистить тебе від шкідливого впливу вогкості.
(1) Ґатунок французького вина.
Я взяв пляшку зі стосу до неї подібних, які лежали посеред плісняви, і надбив шийку.
— Випий,— сказав я і подав йому пляшку.
Фортунато підніс її до губів, скривлених у зухвалій посмішці. Потім зробив перерву і по-приятельському мені кивнув. Дзвіночки на його ковпаку задзеленчали.
— П'ю за мерців, які спочивають у цьому підземеллі,— сказав він.
— А я вип'ю за те, щоб ти жив довго.
Він знову взяв мене під руку, й ми пішли далі.
— А підземелля в тебе просторе,— сказав він.
— Монтрезори — рід старовинний і розгалужений,— відповів я.
— Я забув, який у вас герб.
— На лазуровому полі золота людська ступня; вона розчавлює повзучого гада, який жалить її в п'яту.
— А девіз?
— Nemo me impune lacessit (1).
— Добре сказано,— схвалив він.