— Починаємо! — сказав, приступаючи до стола.
Всі відітхнули, ніби їм лекше зробилося. Скорше пічнемо — скорше скінчимо.
Біля дверей стояло двох високих салдатів, здорових, кремезних, з шаблями наголо.
Меншиков кивнув головою, і один з них відчинив двері, переступив поріг і за хвилину вернувся назад, впускаючи перед себе старого козака зі зв'язаними руками. Ні ранги, ні заможності не можна було по нім пізнати. Одіж порвана, волосся скуйовдане, весь, ніби його з колеса зняли. Стояв, потупивши зір. По затиснених устах знати було, що до балачки нескорий.
— Ти хто такий? — спитав Меншиков голосом мало що не байдужим, і запитаний назвав своє ім'я і полк, в котрім служив, і рангу.
— Твій полк з гетьманом Мазепою за Десну пішов.
Чому ти тут залишився?
— Не весь мій полк з ясновельможним подався, моя сотня залишилася тут, і я з нею.
— Значиться, окремі доручення дістав. Які вони? Кажи!
Цей мовчав.
— Говорять тобі, щоб ти виявив, які доручення від Мазепи дістав!
Мовчав.
— Глухий? Востаннє питаю тебе по-людськи, скажи, які доручення мав від гетьмана-ізмінника, і остерігаю тебе, що його величество цар (тут суд піднявся з місця, постояв хвилину і назад сів), його величество цар казав милувати тих, що виявлять жаль і покаються. Їм будуть вернені їх ранги й маєтки, їх буде нагороджено новими, куди ще більшими, а тих, що триватимуть у великому, досіль нечуваному в нас гріху, ждуть кари жорстокі і смерть... Говори!
Мовчав.
— Говори!
Жертва глянула на своїх мучителів поглядом, в котрім була злість, ненависть і безмежна погорда, але не було каяття.
— Чого ви знущаєтеся наді мною? — сказав голосом рішучим. — Карайте, я вам нічого більше сказати не маю і не скажу, так мені, Боже, допоможи во Тройці Твоїй Святій!
Меншиков нервово порушився на кріслі.
— Вивести його геть! — гукчув на салдатів. — 3 пристрастієм питать. Скотіна! Гадає, маю час на довгі розмови. Тю! Там ось кілько стоїть. Коли ж я скінчу, як з кождим стану вести такі розговори. Тю!
Салдати відчинили двері і хотіли за руки вести козака.
— Лишіть. Не доторкайтеся мене. Сам піду, знаю куди.
Меншиков нервувався. Уявляв собі, що після всіх тих жорстоких звірств, яких жертвою впав Батурин, козаки зм'якнуть, як віск, і що виспівають, як пташки, все, що тільки знають про Мазепу і його плани. А тут перший з них показався твердим, як криця. Якщо і з дальшими буде Taxiw клопіт, так де чого цей суд? Краще їх без суду сколесувата, почетвертувати, повсаджати на палі. Вже думав дати такий приказ, коли пригадав собі; що треба ж цареві післати якийсь матеріал про Мазепину зраду, треба ж із тих людей щось таки добути, хоч би й брехню, хоч би тільки непевні натяки якісь, а — треба.
І Меншиков звернувся до наймолодшого з офіцерів.
— Вийди, Осипов, на рундук і промов до них. Ти вмієш їхньою мовою балакати. Промов їм до розуму і до совісті. Скажи те, що я перед хвилиною тому сукин-синові балакав, тому сотникові собачому, щоб не треба кождому зокрема в голову лопатою класти, а саме, скажи, що батюшка цар (всі встали і знову присіли), що цар у великій милості своїй, як справедливий монарх-самодержитель, усім їм простить їх велику вину, якщо вони виявлять жаль і покаяніє і як скажуть усе, що знають, тут переді мною, перед його світлістю князем Меншиковим, мов на сповіді святій. Хто ж і дальше триватиме в відомому xаxлaцькoмy упрямстві, котре на ніщо нікому й так не здасться, хай знає, що ждуть його такі жорстокі муки, про які ніхто ще досі й не чував. Іди!
Офіцер вийшов і за хвилину чути було, як українською мовою повторював приказ Меншикова, ніби диякон апостола читав.
Один із суддів, розсівшися вигідно в фотелю, похилив голову на груди і захропів.
Меншиков глянув у той бік і зірвався з місця.
— Милостиві господа! — гукнув. — Перед нами діло великої ваги, так сказати, державне діло, а ви спите, як на запічку баби. Того я ніяк не стерплю. Сплячий офіцер не чув. Тепло і м'ягкий фотель вколисали його до сну. Навіть усміхався крізь сон. Це ще гірше дратувало світлійшого.
— Розбудити його!
Сусіди штовхали сплячого офіцера, але цей відганявся від них і дальше хропів. Аж хтось таки доволі дошкульно штовхнув його в бік, і він очуняв. Розікрив повіки, глянув, лице його скорчилося; очі закліпали, і він, побачивши в чім діло, став виправдуватися. Кілька ночей не спав, продрог, а тут так тепло, гарно, сон його зморив. Звиняється.
Світлійший сів у свій фотель і гукнув:
— Подавать там!
Впровадили молодого сердюка, рослого й гарного. По вбранню, хоч подертому, та гарного матеріалу, і по рухах, певних себе, складних, видно було, що це не простого роду дитина. Тільки руку мав обв'язану аж по саме рам'я. Крізь тую, наскорі наложену перев'язку протікала кров.
Мабуть, нелегкі були рани.
— Ти хто такий? — спитав Меншиков, дивлячись грізно на нього.
— Митрофан Дяченко, сердюцького гетьманського полку козак, син Олексія, сотенного писаря тутешньої сотні.
Говорив голосно і певно. В його голосі не почувалося ні жалю, ні тривоги.
Меншиков нахмурив брови.
— Значиться, ти чоловік не простий, може, навіть читати вмієш.
— І писати, — додав сердюк.
— Так тоді понімаєш, яка провина за тобою і яка тебе кара чекає, коли не повинуєшся мойому приказові.
— Ніякої провини я за собою не чую.
— Як? — гукнув світлійший, визвірюючись на нього.
— Не чую ніякої провини за собою, — повторив спокійно сердюк.
— А супротивлення волі його величества царя! А те, що тебе з оружжям у руці зловили! А твої "дерзкі" відповіді тут, на суді!
Сердюк мовчав.
Один із суддів піднявся.
— Ваша світлість позволять доложити собі, що я цього чоловіка пізнав. Він "дрався", як чорт, коли ми входили в замок. Не знаю, скільки наших людей зарубав. Він мого коня ранив, на мене напирав, це я його обезоружив.
Меншиков дав знак, і офіцер присів.
— Що ж ти на це? — спитав сердюка.
— Я козак. Моє діло слухати приказів старшини. Не здаватися, а битися.
— Ти знав, що гетьман зрадив, що його прикази, значиться, не обов'язують нікого; чого дрався?
— Про ніяку зраду я нічого не чув, для мене гетьман — це гетьман, і край.
Меншиков скипів. Сміливі відповіді козака доводили його до нестямної злості, але з другого боку в нім все ж таки озвалося те почуття пошани, яке будиться навіть у найжорстокішому серці на вид хоробрості.