— І ви вірите?
— Хто дурний, хай вірить. Я до них не належу. Каже цар, що він одного єфимка з України до своєї казни не хоче. Обіцяє тим, що вернуть до нього, "милостквоє отпущеніє вин їх, содержаніє чинов і маєтностей їх без всякого умаленія" та ще нагороди великі за вірну службу.
— За таку, як Ніс йому служив, — докинула хазяйка.
— А гетьман?
— Що пише гетьман, питаєте?
— Так.
Хазяїн попросив його в алькир, добув із-за образа вчетверо зложений лист паперу і сказав:
— Читайте, що наш гетьман пише.
Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався:
— Що ж ви на це?
— Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшко, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад.
— Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? — спитав Чечель.
— Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.
— То гарно. А багато вас?
— Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли.
Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, хто мають родини, жінки і дрібні діти. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати — от і біда!
— А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли? Хазяїн тер чоло.
— Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов то деякі до Прилуки втікли. Там нібито й Орликова жінка і гетьманського господаря Цурки.
— Прилука досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде.
— Не знаю, може. Тільки в Прилуці всього сотня вояків, і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилуки прибули.
І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.
— Але ми балакаємо, — почав господар, — а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальницю, та ще добудь із скрині білля щонайтоншого, спішись.
— Ніби я цього сама не знала, — відповіла йому жінка, — аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай зволять перейти у другу половину хати.
Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла.
Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури.
І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов. В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.
Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут.
— І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.
Він уже не плакав, тільки скреготав зубами й затискав молоді кулаки.
Жаль уступав перед почуттям помсти, котре перший раз явилося в хлоп'ячій душі.
Помститися, помститися за те все, що накоїли вороги. Хазяйка кивалася, і по стіні за її спиною хиталася велика, довга тінь, як маятник на годиннику, завішенім десь у просторах.
Хазяїн вхопив голову у руки, підпер лікті на колінах і дивився в угол хати, ніби в глухий кут, з котрого виходу нема.
Надворі шумів вітер і політав сніжок.
СУСІДИ
Нараз хазяїн голову підняв:
— Цитьте!
Всі троє стрепенулися. Наслухували. Хтось улицею ішов, відсунув ворота, наближався до хати.
Хазяїн устав.
— Не йди! — крикнула жінка й потягнула його за полу.
— Пусти! — відповів, вириваючися від неї. — Не знаєш — гість у дім, Бог у дім. Гостя нам треба боронити. Ти, хлопче, йди у світлицю і зачини на защіпку двері. Нікого не впускай, поки я не вернуся.
Взяв самопал, відчинив засув і вийшов.
Незабаром вернувся з трьома сусідами.
Виправдувалися, що спати не дають, на хату в таку пізню пору нападають, але бачили, що світиться у вікнах, так поступили.
— Ви ще не знаєте, що сталося? — питав один.
Хазяїн дав жінці знак, щоб мовчала.
— Нічого не знаємо, — відповів.
— Кажіть, що сталося.
— Москалі Батурин добули і зруйнували.
— Що ви кажете? — крикнули обоє і руки заломили. — Батурин? Резиденцію гетьманську? Це неможливо! Город був укріплений, Кенігзен, Чечель і гетьман недалеко, і здобули? Як же це? — вдавали, що нічого не знають.
— Гетьман недалеко, та на час не поспів, — пояснив сусід.
— Не спішився, — доповів другий. — Він добре, що сам до шведів перейшов, безпечно себе почуває, а що станеться з народом, це для його так, як для мене торішній сніг.