— Авжеж, авжеж, — гомонить поза спинами тих, що на колодах сиділи.
— Ти до чого, синку, ведеш? — підняв на нього полинялі очі сивоголовий дідусь.
Сторонився. Та тільки на хвилину. Побачивши, що одномишлеників кругом чимало, відповідає сміливо, аж гордо:
— До чого ж би, як не до того, щоб не слухати панів-старшин.
— Ані дуків-серебреників.
— Досить слухалися, та й дослухалися ось до чого. І підняв руки, як до лету птах, показуючи подрану кожушину.
— Сорочки на хребті не маю. Тільки моїх маєтків, що тая дранка, і тільки худоби, що тії воші в ній. Розбагатів.
— Потішся. Ти не один. Багато таких, що так розбагатіли, багато!
— Біля гетьмана доробилися.
— Біля ізмінника.
— Податями та налогами всілякими народ обкладав, а все буцімто для царя, цар приказує, а цар у маніхвесті виразно говорить, що він з України одного єфимка брати не хоче, що це гетьман до своєї кишені гроші з народу здирав.
— У гетьмана в кождому дворі гроші.
— А в нашого брата що спина, то воші.
Притакували кругом.
Дід з полинялими очима сумно дивився на лицаря ясного, що понад обрієм на білому коні проїжджав, і на ніч темну, що в байраках перед ним ховалася. Але спідниця її брудна й мокра волочилася по землі, як смородлива ганчірка. Дід нишком покаянний псалом шепотів.
— Я також, — почав другий, — так собі своїм простим розумом міркую, що ближча сорочка, ніж кожух. Ближчий нам робучий народ, ніж старшини.
— Ближчий, ближчий!
— Хто з робучого народу, хай залишається у нас. Скажемо, що свої, а хто зі старшин, того видати цареві. Цареві нецікаво нас до рук своїх дістати, бо хто ми таке? — "подлий народ". Цар знає, що всякі факції від старшин ідуть, старшин йому давай.
— Справедливо сказано: старшин йому давай. Нагородить нас. Так і видаваймо їх, пеських синів.
Дід перервав псалом.
— Видамо своїх, так чужих нам нашлють, а гадаєте, що чужі кращі від наших?
— Менший жаль, бо чужі. Від свойого кривда гірше болить.
— Авжеж, авжеж. Своя рука дошкульніше б'є.
— Так наші предки гадали, і тому в нас добра немає, тому ми у чужому ярмі. Гей, діти, які ви нерозумні. Від своєї кривди куди легше визволитися, ніж від чужої. Свого гетьмана скинеш, коли він негодящий, а царського намісника не спекаєшся, бо за ним стоїть цар, і військо, і всі сили його, а в тебе що? В тебе лишиться голий кулак і безсильний жаль у серці, і отеє вся твоя оборона. І будеш битися, як перепілка в снігах на морозі, і скиглити будеш, як чайка, нарікаючи на свій розум дурний. Прийде каяття, та вороття не буде.
Із-за гаю знімалася хмара й летіла ясному лицареві назустріч. Хотіла прикрити його, ніби невод розпускали на небі.
— Хай що хоче буде, щоб не було, як є. Несила довше кривду терпіть.
— Несила, несила!
— Гетьмани визволювали нас від ляхів, а татар накликали.
— Татари загонами народ гонили у ясир.
— А Мазепа гадаєте що? Визволює Україну від москалів, а шведам продає.
— Лютрам-бузовірам.
— Не хочемо, не приймаємося!
— Послухай його маніхвестів, поможи побити царя, то він панів польських накличе на нас, закріпостить народ.
— Буде що лан, то пан, а що розвалений тин, то селянин.
— Церкви єзуїтам віддасть, у монастирях уніатів понасаджує, польські порядки на Україні заведе.
— Не хочемо того, не приймаємося.
— Краще під православного царя.
— Краще! Краще!
— До чорта з гетьманом! Видаваймо старшин, хай ідуть за голови наші.
Даром дядько з полинялими очима добивався до слова. Ні віку, ні розуму не шанували. Горлаї перед вели.
— Нассалися п'явки нашої крові, відривать пора.
— Пора, пора!..
— Перетрусити село, чи де Чечеля немає. За його нам від царя велика ласка буде.
— Він світлійшого князя Меншикова обидив, царського війська в Батурин не впустив, царських послів зневажив.
— А тепер Батурин пропав, а Чечель перед карою втікає.
— Через нього тисячі народу пропало, на його невинно пролита кров паде, на погибіль йому!
— На погибіль Чечелеві! На погибіль старшинам!
— Видаймо Чечеля цареві. Відведім його до найближчого московського караулу.
— Відведім, відведім! — ревіла товпа.
Снігова хмара ясного лицаря тінями накривала.
Меркли блискучі бляхи на його широких грудях, снідею заходив шолом, меч іржою вкривався. Щедрою рукою розсипані троянди линяли й ниділи під чобітьми роз'юшених людей.
А з байраків, з болот, недобре ще примерзлих, підносилася брудна спідниця ночі. Вітер її піддирав, підносив і понад селом, як заболоченою хоругвою, вимахував.
— Чечеля, Чечеля нам давай! До біса полковників, до біса нам старшин!
— І без них поживемо!
— На погибіль їм!
— На погибіль
Хазяїн, у котрого полковник Чечель ночував, насилу добився до слова. Старий, багатий козак мав числечних сторонників у селі. Постояли за ним. Зацитькували ревунів.
— Дайте ж чоловікові слова! — казали. — Не шуміть! Криками далеко не зайдемо. Це тільки жиди криком городські мури валили, наш крик такої сили не має. Вкліз на колоду і став заспокоювати народ. Казав те, шо й сусідам на розмові у своїй хаті говорив, а саме, що не всі старшини лихі, що є й між ними люди з великими заслугами. Обороняв гетьмана, котрий, на його гадку, багато доброго зробив...
— Дукам, серебреникам, а не нам.
— Не будь дуків, не було б що і взяти в руки.
— Ой, прибрали ви нас у свої загарбливі руки, так що й дихати важко.
— Та кінець панованню вашому, пани!
— Кінець нам, а ви гадаєте шо, безконечні? — питався хазяїн.
— Поки землі, поти нас, — відповідали. — А ви от що! — дмухали на долоню, показуючи, як старшини полетять на чотири вітри.
— Ми вже раз з вами зробимо якийсь лад, — грозили.
— Поки зробите, послухайте правдивого слова.
— Не треба, не хочемо, не цікаві...
— Цитьте, хай говорить. Кажіть, дядьку, кажіть.
— Своїх людей на поталу ворогам давати не годиться.
— Треба!
— Не треба!
— Мус!
Поривалися на себе з кулаками. Насилу старші й жінки, що повибігали з хат, зупинили бійку.
— За зраду Бог вас каратиме, як покарав юду, що зрадив Христа.
— Гетьмана покарає, бо він теж ізрадив.
— Але не вас і не Україну.
— Україна — це ми.
— А ми — ні? — питалися докірливо старші. — А ми ж що?
— Ви струп на нашому тілі. П'явки, опирі, кровопийці!
Отак кругом. Що заспокояться на хвилину, то знову шум і погана лайка. Вже й до рукопашного бою доходило, бо годі було старим козакам і хазяїнам поважним стерпіти обиду від наймитів і всякого зайшлого народу, котрий, на їх гадку, як обідував, то з власної вини, бо гроша в кармані втримати не вмів. Що заробив, те й пропив.