— Для себе.
Іван Смола стріляв очима то на домовину, то на цього вже підтоптаного й захарчованого діда... котрий швидше скидався на дідька, який вирвався з пекла від таких самих дідьків, як сам.
—• А ви не забалакуєтесь, батьку?
— Хіба я знаю, чи забалакуюся? Може, й забалакуюсь.
Іван Смола був не з лякливих, усього набачився, отож
і тут не губився.
— А далеко везете?
— Чи далеко везу? Та до вас везу, бо до вас і їду.
Спересердя Іван Смола сплюнув через плече, наче відмагаючись від нечистої сили.
— Та нам дерев’яна сорочка не потрібна!
— Я хочу побалакати з Онисимом Потурнаком...
— І отак посеред білого дня їхали, щоб поговорити з Потурнаком? — дорікнув, скривившись.— Ото хіба що домовина вас і рятує... А якби його не було?
— Кажу, що до Онисима. Є він чи нема?
Не відповівши, є Онисим Потурнак чи його нема, збитий з пантелику несподіваною появою отут, в урочищі Заярному, цього зачучверілого дідка, та ще з домовиною на санях, Іван Смола нерішуче поправив автомат на грудях. І яке діло в нього? Либонь, важко й на справжнє діло чекати. І не скажеш йому — з богом гайда, туди, звідки приїхав. Почухавши потилицю, замугикав пісеньку, яка з давніх часів шевською смолою вчепилася до Івана Смоли:
Мы красные кавалеристы, и про нас
былинники речистые ведут рассказ...
А що дідок непорозуміло глипав на нього, мовив:
— Ну, ходімо... Ха!.. Комедія, мамо, з нас: солдат з мене — та на вас!
— З конем? — запитав Ковтяга.
— Із домовиною!
Іван Смола подався попереду, стиха насвистуючи мелодію про червоних кавалеристів, а Максим Ковтяга правив санками слідом. Ялини сяяли сивою хвоєю та блищали гірляндами лискучих шишок. Сонце яскравим багаттям палахкотіло над лісом, пахло студеною корою і майже невловно пахло бруньками. В березовому та вільховому гіллі хоч і зрідка, але дзвінко перемовлялися пташки.
— Може, санки тут залишимо,— невзабарі мовив Іван Смола.— Бо хтозна...
Що мав на увазі — невідомо, та Максим Ковтяга зрозумів по-своєму: авжеж, не хоче, аби теліпатися з домовиною, дурна прикмета, і йому довелося залишити в лісі санки з поклажею.
Вже наближалися до підошви гори, що темніла виритими печерами (тут упродовж віків вибирали білу глину). Максим Ковтяга вглядався в брудні лишаї ям унизу, сподіваючись щось побачити, але нічого не бачив. Якась незбагненна сила змусила його відірвати погляд від підніжжя гори, поглянути праворуч — і він спіткнувся на рівному місці, так що й Іван Смола здивувався з того.
— Чого це ви, батьку, шкопертаєтеся...
Але, простеживши за поглядом Максима Ковтяги, вмовк розгублено.
А Максим Ковтяга також розгубився, кліпаючи, мружачись, сопучи.
Біля великої купи сухого гілляччя, настягуваного сюди невідомо коли та й так не вивезеного на паливо в будь-яке з найближчих сіл, у білому кожусі наопашки, у зеленій солдатській шапці, з-під якої вибивалося пасмо прямого, як дріт, смолянистого волосся, стояв Онисим Потурнак. На білому, мов крейда, обличчі стриміли розлетисті шпакуваті чорні вуса. Над тонкими й розтягненими, яскравої барви губами аж загинався карлючкуватий ніс, який начебто й без перенісся випинався прямо з лоба. Темні очі жахтіли тривожною зосередженістю.
У руці Онисим Потурнак тримав пістолет.
І тоді Іван Смола вмить також стривожився, поправив автомат на грудях, отетеріло вглядаючись у плюгавого дідка, якого привів сюди ото, до їхнього нинішнього пристановиська, але, на своє здивоване оторопіння, нічогісінько підозрілого не бачачи ні в його миршавій постаті, ні в вигляді зацькованого обличчя, ні в поведінці.
— Ти кого привів?
Голос різкий — наче сухе дерево затріщало.
Іван Смола оторопіло ще раз глянув на Максима Ковтягу, наче й справді не тямив, кого привів, далі винувато подивився на командира:
— Таж до вас прийшов...
— А ти його знаєш?
— Таж бачив, либонь...
І знову ошелешено подивився на Максима Ковтягу. А в того раптом затремтіли губи, нижня губа відвисла, сіпнулися плечі. Хотів сказати щось, але з горла чудне кигикання рвалося, з-під повік бризкнули сльози.
— Онисиме!..— зашелестів голос.— Та це ж я, Онисиме, хіба не впізнав?
І, заточуючись, раз і вдруге ступив до купи гілляччя.
Онисим Потурнак стояв прямий та непорушний, так і жахтів чорним непримиренним зором, а витягнуту вперед праву руку з пістолетом тримав так, наче ось-ось вистрелить чи то під ноги Максимові Ковтязі, чи то в груди.
Іван Смола, пильнуючи за дідом, зняв із грудей автомат.
— Онисиме, сину мій,— рвалося з дідових грудей плаксиве кигикання,— заступися й помилуй...
— Та хіба це ви? — спитав Онисим Потурнак.
— Та я...— опинився той перед купою гілляччя.
— Хто?
— Та Максим... Ковтяга я...
— Хіба вас не вбили? Мені казали, що вас немає в живих.
— Ой, не вбили...
Іван Смола підступив ближче до них, чатуючи кожен дідів порух, прислухаючись до чудної балачки.
— Марійку вбили... Прийшов тобі сказати... Марії нема.
І, затуливши долонею очі, м’яшкорячи цупкими пальцями обличчя, поза гілляччям вайлувато ступив ближче до Ониси-ма Потурнака. Той, посутенілий на виду, сховав пістолет до кишені ватяних штанів.
— Яку Марію вбили? — поспитав уже не так грізно.
— Та не забув же ти Марію, не забув, пам’ятаєш...
Похитуючись, старий підійшов упритул до Онисима Потурнака, в знемозі похилився на нього, припавши головою до грудей. Здавалося б, Потурнак мав підтримати, обняти, бо старий ледве на ногах тримався, але той стояв із обвислими важкими руками, що стискалися в кулаки.
Іван Смола почувався ні в сих ні в тих, майже нічого не тямлячи з побаченого та почутого, й тепер, здається, лише очікував наказу — що ж йому чинити, бо мав щось чинити.
Старий схлипував на грудях Онисима Потурнака, що стояв із закам’янілим обличчям, а з цього закам’янілого обличчя важкий погляд чіпких очей линув то на Івана Смолу, то по міжгір’ю, то на підошву гори, поточеної вибуртуваними печерами, в яких вони зараз і переховувалися.
— То ви таки добре знайомі?.. Онисиме Карповичу?..— лагідно-вибачливим голосом озвався Іван Смола, переступаючи з ноги на ногу.
Онисим Потурнак пожував довгими губами й нічого не відповів.
У цей же час поміж кущів і появився мишастий кінь, запряжений у санки-розшивні, а на санках — домовина.