Лукасові пощастило. Салон заповнився тільки, наполовину, хлопчик на руках створював ілюзію добропорядності, контролерки, мабуть, не зауважили, що хтось там проник у літак без талона, принаймні Лукаса ніхто не турбував, до того ж старенький "боїнг-737" задеренчав турбінами і рушив у напрямку зльотної смуги.
— Куди цей літак? — нахилившись до вуха Джейн, спитав Лукас.
— А ви що — не знаєте? — здивувалася вона.
— Уявіть собі.
— Як же так?
— Я навіть без квитка.
Вона злякалася за нього ще дужче, ніж він сам.
— Це ж страшно небезпечно!
— Ще небезпечніше було б залишитися там, — махнув у напрямку будівлі аеропорту Лукас. — Я щойно прилетів і мене хотіли схопити.
— Вас переслідують? — тепер вона була його спільницею навіки.
Страх від переслідувань жив у її крові, в історії її народу, вона знала, що це таке, тож коли б могла, то затулила Лукаса від цілого світу. Вона швидко сказала:
— Не бійтесь, я вас не видам нізащо!
— Саме тому я й підійшов до вас, — усміхнувся Лукас.
— Тихше, будь ласка, вас можуть почути.
— Тепер уже не страшно. Ми куди летимо?
"Боїнг" розганявся по бетонній смузі, от-от мав знятися в повітря.
— В Санта-Барбару.
— От і прекрасно! Давно там не був. Колись зупинявся в готелі "Мірамар". Чудо! Ви знаєте "Мірамар"?
— Мені трохи далі від Санта-Барбари. Автобусом.
— Ну, а я в "Мірамар". Чарльз, хочеш зі мною? Завтра ми пішли б на пірс ловити рибу.
— Він ще малий і не розуміє.
Літак пробився в надхмар’я, стюардеси пропонували напої, готувалися нагодувати пасажирів сніданком. Малий Чарльз белькотів щось нерозбірливе. Джейн пояснила:
— Він турбується, щоб ви теж снідали з нами.
— Дякую, Чарльз. Я постараюсь поснідати, щоб мати якомога більше сили. І ти теж повинен добре їсти, коли хочеш бути дужим. Ти хочеш мати багато сили?
У малого горіли від захвату чорні круглі оченята. Лукас мимоволі подумав: чому він не отакий маленький чорний хлопчик?
2
Аеродром у Санта-Барбарі був провінціальний, домашній якийсь, чи що. З "боїнга" сходили по металевій драбинці просто на спалену сонцем траву. Будівля аеродрому нагадувала мексиканську гасієнду. Червона черепиця, відкрита галерея, щось ніби паті о. Лукас рвався до телефону, щоб дзвонити до Фріско й розшукувати Пат, але довелося махнути рукою. В цьому сонному царстві, мабуть, проіржавіли й телефонні проводи. Подзвонить уже з готелю.
До міста він добрався в мікробусикові. Коли назвав водієві "Мірамар", той здивувався: до такого готелю пасажири мікробуса ніколи не їздили.
— Не переймайся занадто, — заспокоїв його Лукас. Вигляд він мав справді не для дорогих готелів. Хоч перед тим, як поїхати з плантації, виправ свої джинси, а в Майамі купив нову сорочку, деякої пошарпаності позбутися не вдалося. Пат, ясна річ, була б у захваті, бо її просто нудило від напрасованих людей, але Пат немає і нічого немає, крім безпритульності й гоніння.
Мікробус котився понад океаном. Дорога під пальмами, зелені газони, розквітла бегонія, чепурні, мов з поштових листівок, будинки людей середнього і трохи вище, ніж середнього, достатку.
Готель "Мірамар" втулився між шосе і вузькою смужкою океанського пляжу. Між океаном і готелем пролягала, здавалося б, непереборна перешкода: лінія трансконтинентальної залізниці, поїзди між двома океанами — Пацифіком і Атлантичним — з інтервалом у три-п’ять хвилин сто вагонів по сто тонн кожний, залізний перестук коліс, зітхають рейки, вгинається земля, рветься на шмаття простір, для людини — ні місця, ні спокою. А "Мірамар" став так, ніби був там вічно. Вигнувся, повторюючи вигин сталевих рейок, довгим невисоким корпусом, затулився від шосе широколистими банановими деревами, пустив уздовж номерів відкриті тераси, які з одного боку збігали сходами до ресторану, а з другого — до неглибокого тунелю, що виводив просто на пляж. Лукас жив у цьому готелі вже двічі. Вони приїздили пограти з командою Центру вивчення демократичних інституцій. "Мірамар" запам’ятався як химерний барак з вигодами. Дерев’яна кімната без стелі, газовий калорифер замість кондиціонера. У ванній — електробойлер для нагрівання води. Є навіть міні-кухня, де можна зварити каву або підігріти щось із купленого в супермаркеті, коли ліньки йти до ресторану.
В шухляді готельного столика Лукас знайшов папір і кулькову ручку, накидав програму найближчих Дій:
1. Подзвонити до Пат.
2. Залагодити справу з кредитними карточками.
3. Найняти у "Гертца" машину.
4. Знайти Хатчінса з Центру вивчення демократичних інституцій.
5. Подзвонити до Пат.
6. Подзвонити до Пат.
7. Подзвонити…
Рука вже тягнулася до телефону, Лукас навіть не глянув, котра година, не подумав, є в Хіганів хтось дома чи немає, цифри набиралися мовби самі собою, і телефонні гудки лунали, ніби музика сфер.
Несподіванно Лукас попав на маму Береніке. Він трохи розгубився. Все ж таки місіс Хіган — це не Стів.
— Місіс Хіган? Це Лукас. Як ся маєте?
— Ах, містер Лукас! — проворкувала мама Беренікс. — Як це мило з вашого боку, що ви подзвонили. Сподіваюся, у вас все гаразд?
— Дякую, місіс Хіган. Стів казав мені, що ви були в Найробі і там зустрілися з Пат?
— Ви навіть не уявляєте, містер Лукас, в якому я захваті від конгресу. Це було грандіозно! Міжнародний конгрес жінок-філантропок. Найблагородніші серця планети в цьому африканському місті, довкола якого на волі гуляють леви, слони, носороги, буфало, леопарди. Уявляєте? Я головувала на одному з засідань. Враження незабутнє!
— А Пат? — несміливо перепинив Лукас потік захватів. — Як же Пат?
— Ви питаєте про це несерйозне дівчисько? Хіба вона що-небуть розуміє? Я пробувала затягти її хоч на одне засідання, але куди там! Вона заявила, що споглядання диких звірів для неї набагато приємніше, ніж нудьга від пустого словоливства. Уявляєте: називати наш надзвичайно плідний обмін думками словоливством!
— Але ви повернулися додому разом? — делікатно поцікавився Лукас.
— Це я привезла її до Штатів. Інакше це дике дівчисько досі б металося там десь між Кенією, Танзанією і ще якимись там первісними країнами.
— Пробачте, місіс Хіган, але я хотів би… Ви не могли б сказати, де тепер Пат? її немає вдома?