— Справді, я тебе зовсім не знаю, — сказав він. — Але…
— Але? — вона подалася до нього всім своїм гнучким, неповторним тілом через широкий столик з чорного, як безнадія, дерева, однак тої самої миті в передпокої задзвеніли мідні гонги, і Пат ненависно тупнула ногою.
— Тут навіть електричний дзвінок стилізований під китайський гонг! Мабуть, прибула мама Беренікс!
Дзвонила справді місіс Беренікс, і майже синхронно з нею з’явився і сам господар дому містер Хіган. Від матері Пат успадкувала гнучкість тіла і жвавість помислів, батько подарував їй зовнішність: зріст, колір волосся і шкіри, тембр голосу, вміння дивитися, не дивлячись, висловлювати ставлення, не мовлячи й слова. Але врода Пат була цілком неповторна, ні в кого не запозичена, ні від кого не успадкована. Як на Лукаса, то це вже була й не врода, а якесь ніби загадкове явище природи, мутації, може, й неземного, а космічного походження, витвір вищих сил, які людству ще належить розгадати.
До Лукаса батьки Пат поставилися з ненастирливою уважністю, місіс Беренікс, ніби давньому знайомому, стала розповідати про свої подорожі до Азії й Африки і допитуватися, чи він теж любить подорожувати. Містер Хіган приніс тим часом лід і напої, але довідався, що їхній гість не п’є нічого, крім води та хіба що кока-коли, відверто занудьгував і викликався негайно показати Лукасові свою колекцію "ролс-ройсів".
— Гараж під будинком, нам варто лише сісти в спеціальний ліфт, — пояснив він, вловивши запитливий погляд, який Лукас кинув на Пат. — Я арендую кілька боксів, бо мої машини мають справжню музейну цінність. Найкоштовніший екземпляр — "ролс-ройс", який належав королеві Англії Георгу VI. Десять років тому я заплатив на аукціоні вісім тисяч доларів. Сьогодні мені дають сорок тисяч, але я не хочу й слухати!
— Ми теж не хочемо цього слухати! — урвала його Пат. — І приїхали зовсім не для того, щоб оглядати твою нікчемну колекцію старого залізяччя!
— Па-ат, — докірливо промовила місіс Беренікс.
— Не важить, — добродушно усміхнувся містер Хіган. — Я із своїми експонатами справді буваю набридливий. Але, мої дорогі гості, я хочу запросити вас на вечерю до яхт-клубу і вже подзвонив туди, однак…
Він безсило розвів руками, мовляв, зробив усе залежне від нього, але тепер безсилий.
— Що ти маєш на увазі? — спитала Пат.
— Ти ж знаєш: яхт-клуб має свої вимоги. Це закритий клуб. Відповідний одяг і все таке інше.
Лукас зиркнув на свої не дуже нові кросівки, потерті джинси, легку спортивну сорочку. Одяг не для мільйонерських клубів. Пат, очевидно, має тут щось у гардеробі, їй простіше, а для нього — це справді проблема.
— Ти хотів, щоб Лукас вирядився в смокінг, а я в плаття з Парижа? — з викликом поглянула на батька Пат.
— Ну, коли не смокінг, то принаймні якийсь блейзер і галстук, — спробував відступати містер Хіган.
— Можеш послати в свій яхт-клуб один із своїх блейзерів, додавши і один із своїх ста двадцяти галстуків, а ми обійдемося без вишуканої вечері.
— Ну, Пат, навіщо ти так? — втрутилася місіс Беренікс. — Нам справді треба поїхати повечеряти. А коли Лукас не має нічого проти, то можна для нього підібрати один з нових блейзерів містера Хігана, ну, і все потрібне.
Лукасові підійшов якийсь білий кітель з позолоченими ґудзиками, уніформа саме для такого закладу, як яхт-клуб, хоч Пат всю дорогу й глузувала з цього блазенського вбрання.
На Пат було так зване плаття для коктейлів. Сяк-так зшитий докупи шматок лискучої темно-вогнистої матерії на двох вузюсіньких шлейках — все якраз для того, щоб оголити худенькі легкі плечі Пат, показати її стрункі міцні ноги і туго напнутися в тих місцях, де зухвало стирчали незахищені дівочі груди. І тоді як Лукас обливався потом і не міг зворухнутися, закутий у цупкий псевдоморський кітель з чужого плеча, Пат у своїй вогненній шматині почувалася вільно, мов легенька хмаринка в небі.
Вони їхали величезним "Лінкольном" містера Хігана, знову гуцали по тих самих кам’яних терасах, що й перед тим з Пат на "фольксвагені", тільки містер Хіган вів машину обережніше, та й амортизація тут була зовсім інша.
— Невже немає іншої дороги? — здивувався Лукас.
— Треба об’їздити мало не до самого Сакраменто, а ми звикли навпростець! — засміялася Пат.
— Вам доводилося бувати в Сан-Франціско? — звернулася до Лукаса місіс Беренікс.
— Він об’їздив усі міста наших благословенних Сполучених Штатів! — викрикнула Пат. — Я ж вам казала, що Лукас — баскетболіст. Безслідний Лукас! Ви повинні були чути це ім’я! Він їздить по Америці і грає в баскетбол!
— Коли отак їздиш і тільки те й робиш, що граєш, то не дуже багато можеш побачити, — зауважив містер Хіган. — Ми ще маємо трохи часу, і можна б трохи попоїздити містом. Хоча б на Телеграфний пагорб, звідти прекрасна панорама.
— Я, власне, нічого не маю проти, — сказав Лукас.
— А тоді ти повезеш нас через рибний порт і ми подивимося, як на березі варять у бойлерах свіжих крабів! — заявила Пат. — І ми з Лукасом спробуємо тих крабів!
До яхт-клубу вони добралися вже в темряві. Велика тяжка споруда плавала в морі світла від численних ліхтарів і прихованих світильників, золотими вогнями горів широкий розкішний вхід, темне дерево сходів, панелей, сліпучі люстри, безліч святково зодягнених людей, гамір, сміх, вітання, пещені лиця, гірлянди коштовностей на жінках, демонстрування міцних чоловічих зубів, ніби на прийомі в дантиста, навмисний демократизм жестів і голосів — усе це сковувало Лукаса ще цупкіше, ніж чужий кітель на плечах.
Містер Хіган вів свій екіпаж крізь усі сцілли й харібди вишуканого товариства з рішучістю й умінням хитромудрого Одіссея. Там помах руки, там усмішка, там доброзичливе "хелло!", там летючий уклін, — і далі, далі, крізь анфілади, катакомби, лабіринти, через музикальні салони, через зали, вставлені макетами парусників і крейсерів, що вигравали американцям морські битви, яких ніколи не було, і завойовували острови, які не чинили ніякого опору, і нарешті до гостинно розчинених високих дверей ресторану, на порозі якого вже чекає в чемному, ледь помітному поклоні метрдотель, наставляючи на шановного члена яхт-клубу круглу голову з ретельним проділом у смолисто-чорному волоссі.