Ваша
В. Д.
Червня 12-го
Голубонько моя, Варваро Олексіївно!
А я думав, маточко, що ви мені все вчорашнє справжніми віршами опишете, а в вас і всього вийшов один простий аркушик. Я до того кажу, що ви хоч і мало мені в аркуші вашому написали, та зате незвичайно гарно й солодко описали. І природа, й різні картини сільські, і все інше про почуття — одно слово, все це ви дуже гарно описали. А ось у мене так нема хисту. Хоч десять сторінок наляпай, ніяк нічого не виходить, нічого не опишеш. Я вже пробував. Пишете ви мені, рідна моя, що я людина добра, незлобива, на шкоду ближньому нездатна і благость господню, в природі виявлювану, розумію, та, врешті, різні похвали складаєте мені. Все це правда, маточко, все це цілковита правда; я й є такий, як ви кажете, і сам це знаю; але прочитаєш отаке, як ви пишете, то мимохіть розчулиться серце, а далі різні тяжкі міркування прийдуть. А ось прослухайте мене, маточко, я дещо розповім вам, рідна моя.
Почну з того, що було мені всього сімнадцять годоч-ків, коли я в службу вступив, і ось уже незабаром тридцять років стукне моєму службовому поприщу. Ну, нівроку, зносив я віцмундирів досить; змужнів, порозумнішав, людей побачив; пожив, можу сказати, пожив на світі так, що мене одного разу хотіли навіть доодержання хреста представити. Ви, може, не вірите, а я вам, далебі, не брешу. То що ж, маточко,— знайшлись на все це лихі люди! А скажу я вамь рідна моя, що я хоч і темна людина, дурна людина, може, але серце в мене таке ж, як і в іншого кого. То знаєте, Варенько, що зробила менд' лиха людина? А соромно сказати,— що вона зробила; спитаєте— чому зробила? А тому, що я смирненький, а тому, що я тихенький, а тому, що добренький! Не припав їм до вподоби, то от і пішло на мене. Спершу почалося тим, що, мовляв, "ви, Макаре Олексійовичу, те та се"; а потім стало — що, мовляв, "у Макара Олексійовича й не питайте". А тепер скінчили тим*, що "звичайно ж, це Макар Олексійович!" От, маточко, бачите, як діло пішло: все на Макара Олексійовича; вони тільки й уміли зробити, що в прислів'я ввели Макара Олексійовича в цілому відомстві нашому. Та мало того, що з мене прислів'я й трохи не лайливе слово зробили,— до чобіт, до мундира, до волосся, до постаті моєї добралися: все не по них, усе переробити треба! І це ж усе з давніх-давен що божого дня повторюється. Я призвичаївся, бо я до всього призвичаююсь, бо я смирна людина, бо я маленька людина; та, одначе, за віщо це все? Що я кому поганого зробив? Чин перехопив у когось, чи що? Перед вищими когось очорнив? Нагороду перевипросив? Кабалу якусь компонував, чи що? Та гріх вам і подумати таке, маточко! Ну куди мені це все? Та ви тільки роздивіться, рідна моя, чи маю я здібності, достатні для підступства й честолюбства? То за що ж напасті такі на мене, прости господи? Ви ж ось вважаєте мене за людину достойну, а ви ж незрівнянно кращі за них усіх, маточко. Адже яка найбільша громадянська чеснота? Висловились недавно в приватній розмові Євстафій Іванович, що найважливіша чеснота громадянська — грошву вміти загребти. Казали вони жартома (я знаю, що жартома), а наука та, що не треба нікому бути тягарем, а я нікому не тягар! У мене шматок хліба є свій; щоправда, простий шматок хліба, часом навіть черствий; та він є, працею добутий, законно й бездоганно споживаний. Ну що ж діяти! Я ж і сам знаю, що я небагато роблю тим, що переписую; та все-таки я цим пишаюся: я працюю, я піт проливаю. Ну що ж тут справді такого, що переписую! Що, гріх переписувати, чи що? "Він, мовляв, переписує!" "Цей, мовляв, щур-чиновник переписує!" Та що ж тут безчесного такого? Письмо таке чітке, хороше, приємно дивитися, і його превосходительство вдоволені; я для них найважливіші папери переписую. Ну, стилю нема, я ж це сам знаю, що нема його, клятого; тим-от я й у службі не пішов, і навіть до вас ось тепер, рідна моя, пишу спроста, без викрутасів і так, як мені думка на серце лягає... Я це все знаю; та, одначе, коли б ґусі'компонувати стали, то хто б же став переписувати? Я ось яке питання ставлю, і вас прошу відповідати на нього, маточко. Ну то я й усвідомлюю тепер, що я потрібний, що я необхідний та що нема чого дурницями людину з пантелику збивати. Ну, нехай, може, щур, коли подібність знайшли! Та щур же цей потрібен, та щур же користь дає, та за щура ж цього тримаються, та щурові ж цьому нагорода виходить,— ось він щур який! А втім, годі про цю матерію, рідна моя; я ж бо й не про це хотів говорити, та так погарячкував трохи. Все-таки приємно час від часу собі справедливість віддати. Прощайте, рідна моя, голубонько моя, розраднице моя добренька! Зайду, неодмінно до вас зайду, навідаю вас, моя ясочко. А ви не скучайте поки що. Книжку вам принесу. Ну, прощайте ж, Варенько.
Ваш сердечний доброзичливець
Макар Дєвушкін.
Червня 20-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу!
Пишу я до вас нашвидку, кваплюся, роботу на строк кінчаю. Бачите, в чому річ: можна покупку зробити гарну. Федора каже, що продається в її знайомого якогось віцмундир формений, зовсім новісінький, панталони, жилетка й кашкет, і, кажуть, усе дуже дешево; то от ви б купили. Адже ви тепер не бідуєте, та й гроші у вас є; ви самі кажете, що є. Облиште, будь ласка, не скупійте; адже це все потрібне. Подивіться-но на себе, в якому ви старому одязі ходите. Страм! Увесь в латках. Нового ж у вас нема; це я знаю, хоч ви й запевняєте, що є. Вже бозна-куди ви його з рук збули. То послухайте ж мене, купіть, будь ласка. Для мене це зробіть; коли мене любите, то купіть.
Ви мені прислали білизну в подарунок; але слухайте, Макаре Олексійовичу, ви ж розоряєтесь. Жарт хіба, скільки ви на мене витратили,— жах скільки грошей! Ой як же ви любите марнотратити! Мені не треба; все це було зовсім зайве. Я знаю, я певна, що ви мене любите; далебі, зайве нагадувати мені це подарунками; а мені важко їх приймати від вас; я знаю, чого вони вам коштують. Раз назавжди — облиште; чуєте? Прошу вас, благаю вас. Просите ви мене, Макаре Олексійовичу, прислати продовження записок моїх; бажаєте, щоб я їх докінчила. Я не знаю, як написалося в мене й те, що в мене написано! Але мені сили не вистачить говорити 'те:/ пер про моє минуле; я й думати про нього не хочу; мені страшно стає від цих спогадів. Говорити ж про бідну мою матінку, що лишила свою бідну дитину на поталу цим страховищам, мені важче за все. Мені серце кров'ю обкипає при самому спогаді. Все це таке ще свіже; я не встигла одуматися, не те щр заспокоїтися, хоч усьому цьому вже понад рік. Та ви зн,аєте все.