Макаром Дєвуиікіним.
Серпня 21-го
Шановна добродійко й ласкавий друже, Варваро Олексіївно!
Почуваю, що я винен, почуваю, що я завинив перед вами, та й, по-моєму, вигоди з цього нема жодної, маточко, що я все це почуваю, що вже ви там не кажіть. Я й перше вчинку мого все це почував, та от занепав же духом, свідомий провини занепав. Маточко моя, я не лихий і не жорстокосердий; а щоб розшматувати сердечко ваше, голубко моя, треба бути не більше не менше, як кровожерним тигром, ну, а в| мене серце овече, і я, як і вам відомо, не маю потягу д^ кровожерності; отже, ангелятко моє, я й не зовсім винен у вчинку моєму, як так само ні серце, ні думки мої не винні; а вже так, я й не знаю, що винне. Таке вже діло темне, маточко! Тридцять копійок сріблом мені прислали, а потім прислали семи-гривеничок; у мене серце й занило, коли дивився на ваші сирітські грошенятка. Самі ручку свою обпекли, голодувати скоро будете, а пишете, щоб я тютюну купив. Ну, як же мені було повестися в такому разі? Чи вже так, без усякого сорому, наче той харциз, вас, сиріточку, заходитися грабувати! Отут я й занепав духом, маточко, тобто спочатку, почуваючи мимохіть, що ні до чого не здатний та що я сам хіба не набагато кращий за підошву свою, визнав, що непристойно вважати себе за щось значуще, а, навпаки, самого себе став вважати за щось непристойне й до певної міри неблагопристойне. Ну, а як утратив до себе самого повагу, як заперечувати став добрі якості свої та свою гідність, то вже тут і все пропадай, тут уже й падіння! Це так уже доля визначила, і я в цьому не винен. Спершу я вийшов трошки освіжитися. Тут уже все прийшлось одне до одного: і природа була така слізлива, і погода холодна, і дощ, ну й Ємеля тут же трапився. Він, Варенько, вже все позастановляв, що мав, усе в нього пішло в своє місце, і коли я його зустрів, то в нього вже дві доби ріски в роті не було, так що хотів уже таке застановляти, чого ніяк і застановити не можна, бо й застав таких не буває. Ну, що ж, Варенько, зробив я поступку більше з жалю до людини, ніж з власного потягу. То от як цей гріх стався, маточко! Ми вже вдвох із ним як плакали! Вас згадували. Він добрячий,.він дуже добра людина й вельми чуйна людина. Я, маточко, сам усе це відчуваю; зо мною через те й трапляється все таке, що я дуже все це відчуваю. Я знаю, що я вам, голубонько ви моя, завдячую! Пізнавши вас, я став, по-перше, й самого себе краще знати і вас став любити; а до вас, ангелятко моє, я був саійотній і наче спав, а не жив на світі. Вони, лиходії мої, казали, що навіть і постать моя непристойна, і гребували мною, ну й я став гребувати собою; казали, що я тупий, я й справді думав, що я тупий; а як ви мені з'явилися, то все моє життя освітили темне, аж серце й душа моя освітилися, і я знайшов душевний спокій і пізнав, що й я не гірший за інших; що так тільки, не блищу нічим, лоску нема, тону нема, а все ж я людина, що серцем і думками я людина. Ну, а тепер відчув, що мене гонить доля, що вона принижує мене, і я став заперечувати власну свою гідність та, пригноблений моїми бідами, занепав духом. І тим що ви тепер усе знаєте, маточко, то я благаю вас слізно не цікавитися більше цією матерією, бо серце моє розривається, і гірко, тяжко.
^ Свідчу, маточко, вам пошану мою й перебуваю вашим вірним
Макаром Дєвушкіним.
Вересня 3-го
Я не докінчила попереднього листа, Макаре Олексійовичу, бо важко було мені писати. Часом бувають у мене хвилини, коли я рада бути в самоті, самій сумувати, самій тужити, без поділу, і такі хвилини починають находити на мене чимраз частіше. У спогадах моїх є щось таке незрозуміле для мене; воно захоплює мене так несвідомо, так дуже, що я по кілька годин буваю нечутлива до всього навколо й забуваю все, все теперішнє. І нема в .теперішньому житті моєму враження, чи приємного, чи важкого, сумного, яке не нагадало б мені чогось такого ж у минулому моєму, і найчастіше мого дитинства, мого золотого дитинства! Але мені стає завжди важко після таких моментів. Я якось слабну, моя мрійність знесилює мене, а здоров'я моє й без того усе гіршає.
Але сьогодні свіжий, яскравий, блискучий ранок, яких мало тут восени, оживив мене, і я радісно його зустріла. Отже, в нас уже осінь! Як я любила осінь у селі! Я ще дитиною була, але й тоді вже багато відчувала. Осінній вечір я любила більше, ніж ранок. Я пам'ятаю, за два кроки від нашого будинку, під горою, було озеро. Це озеро,— я немов бачу його тепер,— це озеро було таке широке, світле, чисте, як кришталь! Бувало, коли вечір тихий,— озеро спокійне; на деревах, що по берегу росли, лист не ворухнеться, вода теж без руху, наче дзеркало. Свіжо! Холодно! Падає роса на траву, в хатах на березі засвітяться вогники, череду приженуть — тут я й вислизну нишком з дому, щоб подивитися на моє озеро, і задивлюсь, бувало. Яка-небудь в'язанка хворосту горить у рибалок при самій воді, і світло далеко-далеко по воді ллється. Небо таке холодне, синє і по краях розведене все червоними, вогненними стягами, і стяги ці дедалі блідіші стають; виходить місяць; повітря таке лунке: чи пурхне сполохана пташка, чи очерет забринить від легенького вітерця, а чи риба пі/іюснеться у воді,— все, бувало, чути. Понад синьою водою встає біла пара, тонка, прозора. Далечінь темніє; все якось тоне в тумані, а поблизу все так різко обточене, наче різцем обрізане,— човен, берег, острови; бочка яка-небудь, покинута, забута біля самого берега, ледь-ледь гойдається на воді, гілка рокитова з пожовклим листям плутається в очереті,— спурхне чайка запізніла, то порине в холодну воду, то знов спурхне й потоне в тумані. Я задивлялася, заслухувалась,— чудно мені! А я ще була дитиною, дитя!..
Я так любила осінь,— пізню осінь, коли вже впорають хліба, скінчать усі роботи, коли вже в хатах почнуться досвітки, коли вже всі ждуть зими. Тоді все стає похмурішим, небо супиться хмарами, жовте листя стелеться стежками край оголеного лісу, а ліс синіє, чорніє,— особливо увечері, коли спуститься вогкий туман і дерева миготять з туману, мов велетні, мов потворні, страшні привиди. Спізнишся, бувало, на прогулянці, відстанеш від інших, ідеш одна, поспішаєш, — моторошно! Сама тремтиш, як лист; от-от, думаєш, визирне хтось страшний з-за цього дупла; тим часом вітер пронесеться лісом, загуде, зашумить, завиє так жалісно, зірве хмару листя з чахлого гілля,.закрутить ним у повітрі, і за ним довгою, широкою, галасливою зграєю, з диким пронизливим криком, промчать птахи, так що небо чорніє і все застилається ними. Страшно стане, а тут немов почуєш когось,— чийсь голос, наче хтось шепоче: "Тікай, тікай, дитино, не спізняйся; страшно тут буде зараз, тікай, дитино!" — жах пройде по серцю, і тікаєш-тікаєш так, що дух захоплює. Прибіжиш, засапавшись, додому; дома гамірно, весело; роздадуть нам, усім дітям, роботу: горох або мак лущити. Сирі дрова тріщать у печі; матінка весело наглядає за нашою веселою роботою; стара няня, Уляна, розповідає про старі часи або каже страшних казок про чаклунів та мертвяків. Ми, діти, тиснемось подружка до подружки'?^ усмішка у всіх на губах. Ось зненацька замовкнемо разом... Чш! шум! наче щось стукає! Нічогісінько нема; то гуде самопрядка у старої Фролівни; якого сміху бувало! А тоді вночі не спимо: боїмося; такі страшні сни насувають. Прокинешся, бувало, ворухнутися не смієш і до світу тремтиш під укривалом. Вранці встанеш свіжа, як квіточка. Подивишся у вікно: морозом прибило все поле; тонкий осінній іній повис на голих гілках; тонкою, як лист, кригою взялося озеро; встає біла пара над озером; галасує весела пташ-ва. Сонце світить кругом яскравим промінням, і промені розбивають як скло тонку кригу.. Ясно, яскраво, весело! В печі знову тріщить вогонь; підсядемо всі до самовара, а в вікна позирає перемерзлий уночі чорний наш собака Полкан і привітно махає хвостом. Селянин проїде повз ^ікна бадьорою конячкою в ліс по дрова. Всі такі вдоволені, такі веселі!.. Ой яке золоте було дитинство моє!..