В. Д.
Вересня 11-го
Люба моя Варваро Олексіївно! Благаю вас, рідна моя, не розлучайтеся зо мною тепер, тепер, коли я зовсім щасливий і з усього вдоволений. Голубонько моя! Ви Федори не слухайте, а я ро-
4*
99
битиму все, що ви схочете; поводитимуся гарно, з самої поваги до його превосходительства поводитимуся гарно й охайно; ми знову писатимемо одне одному щасливі листи, звірятимемо одне одному наші думки, наші радощі, наші турботи, якщо будуть турботи; житимемо удвох злагідно й щасливо. Займемося літературою... Ангелятко моє! В моїй долі все змінилося, і все на краще змінилося. Хазяйка стала згідливіша, Тереза розумніша, навіть сам Фальдоні став якийсь моторний. З Ратазяєвим я помирився^ Сам, на радощах, пішов до нього. Він, далебі, добрий хлопець, маточко, і що про нього казали поганого, то все це були дурниці. Я виявив тепер, що все це був паскудний наклеп. Він зовсім і не думав нас описувати: він мені це сам казав. Читав мені новий твір. А що тоді Ловеласом він мене назвав, то це все не лайка або назва якась непристойна: він мені пояснив. Це слово в слово з чужомовного взято і значить спритний хлопець, а як красивіше сказати, літературніше, то значить хлопець — погано не клади — от!, а не щось там таке. Жарт невинний був, ангелятко моє. А я, неук, з дурного розуму й образився. Та вже тепер я його перепросив... І погода така чудова сьогодні, Варенько, гарна така. Правда, вранці була невелика паморозь, наче крізь сито сіяло. Нічого! Зате повітря стало трошки свіжіше. Ходив я ку-тіувати чоботи і купив дивні чоботи. Пройшовся Нев-ським. "Пчелку" прочитав. Ага пак! Про головне я й забуваю вам розповісти. Бачите що:
Сьогодні вранці розговорився я з Омеляном Івановичем та з Аксентієм Михайловичем про його превосходительство. Еге, Варенько, вони не з самим мною обійшлися так милостиво. Вони не самому мені добро зробили і добрістю серця свого всьому світу відомі. З багатьох місць на честь йому хвали підносяться і сльози вдячності ллються. У них сирота одна виховувалась. Зволили влаштувати її: видали за людину відому, за чиновника одного, котрий для особливих доручень при їх же пре-восходительстві перебував. Сина одної вдови до якоїсь канцелярії влаштували та й багато ще благодіянь різних учинили. Я, маточко, визнав за свій обов'язок тут же й мою лепту покласти, всім на повний голос вчинок його превосходительства розповів; я все їм розповів і нічого не потаїв. Я сором до кишені сховав. Який тут сором, яка така амбіція при такій події! Так-таки вголос — хай будуть славні діла його превосходительства!
Я говорив захоплено, з запалом говорив і не червонів, навпаки, гордився, що довелось таке розповідати. Я про все розповів (про вас тільки розсудливо промовчав, маточко), і про хазяйку мою, і про Фал^доні, і про Ратазяєва, і про чоботи, і про Маркова — усе розповів. Деякі там пересміювались, та, правда, і всі вони пересміюва* лись. Тільки це в моїй постаті, мабуть, вони щось смішне знайшли або з приводу чобіт моїх—от саме з приводу чобіт. А з негарним якимсь наміром вони не могли цього зробити. Це так, молодість, або того, що вони люди багаті, але з поганим, лихим наміром вони ніяк не могли моїх слів осміювати. Тобто чогось про його превосходительство— цього вони ніяк не могли зробити. Правда ж, Варенько?
Я й досі не можу якось отямитися, маточко. Всі ці події так збентежили мене! Чи є у вас дрова? Не простудіться, Варенько; чи ж довго простудитися. Ох, маточко моя, ви з вашими сумними думками мене вбиваєте. Я вже бога благаю, як благаю його за вас, маточко! Приміром, чи є у вас вовняні панчішки, або так, з одягу щось тепліше. Глядіть, голубонько моя. Якщо вам щось там потрібне буде, то ви вже, ради створитеся, старого не кривдіть. Так-таки просто й ідіть до мене. Тепер тяжкі часи минули. За мене ви не турбуйтесь. Попереду все таке ясне, гарне!
А смутний був час, Варенько! Ну, та вже байдуже, минуло! Роки пройдуть, то й за цим часом зітхнемо. Пам'ятаю я свої молоді роки. Куди! Копійки часом не бувало. Холодно, голодно, а весело, та й годі. Вранці пройдешся Невським, личко стрінеш гарненьке і на цілий день щасливий. Славний, славний був час, маточко! Хороше жити на світі, Варенько! Особливо в Петербурзі. Я з слізьми на очах каявся вчора перед господом богом, щоб простив мені господь усі гріхи мої за цей смутний час: ремство, ліберальні думки, бешкет та азарт. Про вас згадував розчулено в молитві. Ви самі, ангелятко, укріпляли мене, ви самі втішали мене, напучували порадами добрими й повчаннями. Я цього, маточко, ніколи забути не можу. Ваші записочки всі перецілував сьогодні, голубонько моя! Ну, прощайте, маточко. Кажуть, є тут десь недалеко одяг продажний. То ось я незабаром навідаюсь. Прощайте ж, ангелятко. Прощайте!
Вам душевно відданий
Макар Дєвушкін.
Вересня 15-го
Шановний добродію, Макаре Олексійовичу! Я вся страшенно схвильована. Послухайте-но, що в нас було. Я щось фатальне передчуваю. Ось подумайте самі, мій безцінний друже: пан Биков у Петербурзі. Федора його зустріла. Він їхав, велів спинити дрожки, сам підійшов до Федори і став допитуватися, де вона живе. Та спершу не казала. Потім він сказав, усміхаючись, що він знає, хто в неї живе. (Певно, Ганна Федорівна 'все йому розказала). Тоді Федора не витерпіла і тут же на вулиці стала його картати, докоряти, сказала йому, що він людина безпутна, що він причина всіх нещасть моїх. Він відповідав, що коли ні копійки нема, то, звісно, людина нещасна. Федора сказала йому, що я зуміла б прожити роботою, могла б вийти заміж чи й знайти місце якесь, а що тепер щастя моє навіки втрачене, що до того ж я хвора і скоро вмру. На це він відказав, що я ще надто молода, що в мене ще в голові бродить та що й наші чесноти померхли (його слова). ЭДи з Федорою думали, що він не знає нашої квартири, аж раптом учора, тільки-но вийшла я до Гостиного двору по закупки, він входить до нас у кімнату; йому, здається, не хотілося застати мене дома. Він довго розпитував Федору про наше життя-буття, все роздивлявся в нас; мою роботу дивив-. ся, нарешті спитав: "Який же це чиновник, що з вами знайомий?" Тоді саме ви через двір проходили; Федора показала йому на вас; він глянув і усміхнувся; Федора просила його іти собі, сказала йому, що я й так уже слаба від прикрощів та що бачити його в нас мені буде дуже неприємно. Він промовчав; сказав, що він так приходив, знічев'я, і хотів дати Федорі двадцять п'ять карбованців; та, звичайно, не взяла. Що б це значило? Чого це він приходив до нас? Я не можу зрозуміти, відкіля йому все про нас відомо! Я не знаю, що й думати. Федора каже, що Аксінья, її зовиця, котра ходить до нас, знайома з прачкою Настасьєю, а Настасьїн брат у перших сторожем у тому департаменті, де служить знайомий небожа Ганни Федорівни, то от чи не переповзла якось плітка? Втім, дуже можливо, що Федора й помиляється; ми не знаємо, що й думати. Невже він до нас знову прийде! Сама думка ця жахає мене! Коли Федора розповіла це все вчора, то я так перелякалася, що мало не знепритомніла зо страху. Чого їм ще треба? Я тепер їх знати не хочу! Яке їм діло до мене, бідної! Ох! в якому