А втім, ніякої небезпеки не було. В Одноокому також озвавсь інстинкт, успадкований від безлічі поколінь вовків. Він не задумувався і не сушив ним собі голови. Просто цей інстинкт був у ньому, в кожній клітинці його тіла, і це була найприродніша річ у світі, що він усім своїм єством відчув його веління і, обернувшись спиною до своєї родини, подався добувати їй поживу.
За п'ять-шість миль від лігва струмок розділявся на два рукави, що розходились під прямим кутом і губились у горах. Ідучи вздовж лівого рукава, Одноокий натрапив на недавній слід. Обнюхавши його і переконавшись, що слід зовсім свіжий, вовк присів і подивився в той бік, куди він вів. Потім, не поспішаючи, обернувся й побіг уздовж правого рукава.
Сліди значно більші за його сліди, і він знав з досвіду, що там, де вони проходили, дичини небагато лишалось.
Півмилі вище по струмку гострий його слух вловив такий звук, який ото буває, коли гризуть зубами. Тихо підкравшись, він побачив дикобраза, що, стоячи на задніх лапах, гострив свої зуби об дерево. Одноокий обережно наближався, але малу мав надію. Він знав, що це за звір, хоч і не здибав їх досі так далеко на півночі й ніколи зроду не куштував їхнього м'яса. Але він давно довідався, що у світі є такі речі, як Щастя й Випадок, і чимдалі ближче скрадався до дикобраза. Ніколи не можна наперед сказати, чим закінчиться така зустріч, в житті-бо по-всякому трапляється.
Дикобраз скрутився клубком, розчепірив у всі боки свої довгі гострі шпички, і вже ніяк було на нього напасти. Якось замолоду Одноокий був спробував близько обнюхати такий ніби зовсім безпечний на погляд клубок голок і дістав раптом хвостом по морді. Одна голка кілька тижнів стриміла йому в носі й пекла його, як вогнем, аж доки сама не відпала. Отож вовк ліг, наготувавшись до стрибка і носа тримаючи щонайменше за фут від дикобразового хвоста. Завмерши на місці, Одноокий чатував. Хто знає, що може статись? А що, як раптом дикобраз розгорнеться! Тоді можна буде спритним ударом лапи розпороти його ніжний, нічим не захищений живіт.
Але прождавши півгодини, вовк не витримав і, сердито загарчавши на нерухомий клубок, побіг далі правим рукавом. У минулому йому дуже часто траплялось дарма чекати, щоб дикобраз розгорнувся, і тепер він не хотів більше гаяти часу. День минав, а він ще нічого не здобув!
Батьківський інстинкт прокинувся в ньому і гнав його вперед. Він мусить знайти поживу. Вже пополудні він несподівано наскочив на білу куріпку. Він вийшов з гущавини й побачив, що цей дурний птах сидить на стовбурі поваленого дерева мало не перед самим його носом. Обоє подивились один на одного. Птах перелякано змахнув крильми, але вовк ударив його лапою, звалив на сніг і саме в ту мить, коли він уже готовий був злетіти в повітря, схопив його зубами. Тільки-но зуби Одноокого вп'ялися в ніжне тіло, ламаючи крихкі кістки, він пожадливо почав їсти. Потім він раптом згадав щось і, метнувшись бігти назад, поніс куріпку додому.
За милю над розтоком він, біжачи своїми м'якими лапами, ковзаючи, мов тінь, і вивчаючи уважно берег, натрапив на ті самі великі сліди, що їх бачив уранці. Вони йшли в одному з ним напрямі, він за кожним поворотом сподівався здибати звіра.
Висунувши голову з-за скелі на крутому заломі струмка, він побачив таке, що одразу змусило його присісти. Це був той звір, що залишив на снігу свої сліди, — велика рись-самиця. Вона, так само як і він допіру, сиділа на снігу перед великим клубком голок. Якщо раніше Одноокий скидався на тінь, то тепер він став тільки привидом цієї тіні, яка, скрадаючись, обходила з підвітряного боку мовчазну нерухому пару.
Він лежав на снігу, поклавши коло себе куріпку, і, визираючи крізь низько поросле ялинове гілля, стежив за драмою, що відбувалася перед його очима, — за риссю та дикобразом: обоє вони вичікували, і обоє вперто боронили своє життя, а зміст цілої гри полягав у тому, що один міг жити, тільки з'ївши другого, а другий не хотів бути з'їденим. Старий одноокий вовк, причаївшись у своєму захистку, також брав участь у цій грі, сподіваючись, що йому всміхнеться Випадок і він дістане поживу, необхідну йому, аби жити.
Збігло півгодини, година; нічого не змінювалось. Клубок голок так завмер, ніби це був камінь; рись сиділа, як застиглий мармур, а вовк здавався мертвим. Але в усіх трьох звірів напруження доходило до болю, й, мабуть, життя ніколи не буяло в них з такою силою, як тепер, коли вони здавалися закам'янілими.
Та ось Одноокий ворухнувсь і ще більше нашорошився. Там щось сталося. Дикобраз урешті вирішив, що ворога вже нема, і поволі й обережно став розгортати свого непроникного панцера. Нічого лихого він не підозрював. Колючий клубок поволі-поволі витягався й довшав. Одноокий відчув, як у роті в нього мимохіть покотилася слина, коли він побачив живе м'ясо, яке лежало перед його очима, наче готова пожива.
Дикобраз запримітив свого ворога, ще не зовсім розгорнувшись. Але в цю-таки мить рись ударила його. Удар був швидкий, як блискавка. Її лапа з гострими, зігнутими, немов у хижої птиці, кігтями розпорола йому ніжного живота й одразу ж відсмикнулася назад. Якби дикобраз розгорнувся зовсім або якби помітив ворога на якусь частину секунди пізніше, то лапа вихопилася б непошкоджена, а так він враз ударив її збоку хвостом, угородивши в неї свої голки.
Усе це зчинилось в одну мить — удар, відповідь на нього, передсмертний вереск дикобраза, вищання здоровенної кішки, враженої болем і подивом. Одноокий підвівся збуджено, насторожив вуха й витягнув хвоста, що тихенько здригався. Рись розлютувалась і хижо накинулася на звіра, що заподіяв їй такий біль. Але напіврозшматований дикобраз, який вищав і рохкав, невдало пробуючи згорнутись, знов ударив її хвостом, і величезна кішка знов завищала з болю й подиву. Тоді вона відскочила назад. На носі в неї стриміло стільки голок, наче це була якась чудернацька подушечка для шпильок. Вона шкрябала ніс лапами, намагаючись скинути ці пекучі колючки, тицяла носом у сніг, терлася ним об гілля та хмиз і все стрибала — вперед, назад, праворуч, ліворуч, не тямлячись від болю й страху.