— Послухайте, Настенько, знаєте що? Я піду від вас, ось що! Просто я вас тільки мучу. Ось у вас тепер докори совісті за те, що ви насміхалися, а я не хочу, так, не хочу, щоб ви, крім вашого горя... я, звичайно, винен, Настенько, але прощайте!
— Стійте, вислухайте мене: ви можете ждати?
— Чого ждати, як?
— Я його кохаю; але це мине, це повинно минути, це не може не минути; вже минає, я чую... Як знати, може, сьогодні ж скінчиться, бо я його ненавиджу, бо він з мене насміявся, тоді як ви тут плакали разом зо мною, тим-то ви не відкинули б мене, як він, бо ви любите, а він не любив мене, бо я вас, зрештою, люблю сама... так, люблю! люблю, як ви мене любите; я ж сама вам це перше ще сказала, ви самі чули,— тому люблю, що ви кращий за нього, тому, що ви благородніший за нього, тому, тому, що він...
Бідолашна так хвилювалася, що не скінчила, поклала свою голову мені на плече, потім на груди й гірко заплакала. Я втішав, умовляв її, та вона не могла перестати; вона все тисла мені руку й казала поміж риданнями: "Почекайте, почекайте; я ось зараз перестану! Я хочу вам сказати... ви не думайте, щоб ці сльози — це так, від слабості, почекайте, поки мине..." Нарешті вона перестала, втерла сльози, і ми знову пішли. Я хотів був говорити, але вона довго ще все просила мене почекати. Ми замовкли... Нарешті вона набралася духу й пбчала говорити...
— Ось що,— почала вона слабким і тремтячим голосом, в' якому, проте, раптом забриніло щось таке, що загналося мені просто в серце й солодко занило в ньому,— не думайте, що я така мінлива й легковажна, не думайте, що я можу так легко й скоро забути й зрадити... Я цілий рік його кохала і богом присягаюсь, що ніколи, ніколи навіть думкою не була йому невірна. Він знехтував це; він насміявся з мене,— бог з ним! Але він уразив мене й образив моє серце. Я — я не люблю його, бо я можу любити тільки те, що великодушне, що розуміє мене, що благородне; бо я сама така, і він невартий мене — ну, бог з ним! Він краще зробив, ніж коли б я потім обманулась у своїх сподіваннях і дізналася, хто він такий... Ну, все! Але звідки знати, добрий друже мій,— вела вона далі, тиснучи мені руку,— звідки знати, може, і все кохання моє було обман почуттів, уяви, може, почалось воно пустощами, дурницями, тому, що я була під наглядом у бабусі? Може, я повинна кохати іншого, а не його, не таку людину, іншого, котрий пожалів би мене і, і... Ну, лишімо, лишімо це,— перебила себе Настенька, задихаючись від хвилювання,— я вам хотіла тільки сказати... я вам хотіла сказати: коли, невважаючи на те, що я кохаю його (ні, кохала його), коли, невважаючи на це, ви ще скажете... коли ви почуваєте, що ваше коханий таке велике, що може, врешті, витіснити з мого серця попереднє... коли ви схочете зглянутися на мене, коли ви не схочете покинути мене саму в моїй долі, без утіхи, без надії, коли ви схочете кохати мене завжди, як кохаєте мене тепер, то присягаюся, що вдячність... що кохання моє буде, врешті, гідне вашого кохання... Чи візьмете ви тепер мою руку?
— Настенько,— закричав я, задихаючись від ридань,— Настенько!.. О Настенько!..
— Ну, годі, годі! Ну, тепер зовсім годі!—заговорила вона, ледве пересилюючи себе.— Ну, тепер уже все сказано, правда ж? Так? Ну й ви щасливі, і я щаслива; ні слова ж про це більше; почекайте} пожалійте мене... Говоріть про щось інше, бога ради!..
— Так, Настенько, так! Годі про це, тепер я щасливий, я... Ну, Настенько, ну, заговорімо про інше, мерщій, мерщій заговорімо; так! я готовий.!.
І ми не знали, що казати, ми сміялися, ми плакали, ми вимовляли тисячі слів без зв'язку й думки; ми то ходили тротуаром, то раптом поверталися назад і починали переходити через вулицю; потім зупинялися і знов переходили на набережну; ми були як діти...
— Я тепер живу сам, Настенько,— починав я,— а завтра... Ну, звичайно, я, знаєте, Настенько, бідний, у мене всього тисяча двісті, та це нічого...
— Звісно, ні, а в бабусі пенсіон; то вона нам не стане на заваді. Треба взяти бабусю.
— Звичайно, треба взяти бабусю... Тільки от Мот-рона...
— Ой, та й у нас теж Фекла!
— Мотрона добра, одна тільки вада: в неї нема уяви, Настенько, ніякісінької уяви; та це нічого!..
-г— Байдуже; обидві вони можуть бути разом; тільки ви завтра до нас переїздіть.
— Як це? До вас! Добре, я готовий...
— Авжеж, ви найміть у нас. У нас, там, нагорі, мезонін; він порожній; пожилиця була, старенька, дворянка, вона виїхала, а бабуся, я знаю, хоче молодого чоловіка пустити; я кажу: "Навіщо ж молодого чоловіка?" А вона каже: "Та так, я вже стара, а тільки ти не подумай, Настенько, що я за нього тебе хочу заміж висватати". Я й догадалась, що це для того...
— Ой Настенько!..
І ми обоє засміялись.
— Ну, годі ж, годі. А де ви живете? Я й забула.
— Там біля —ського мосту, в будинку Баранникова.
— Це такий великий будинок?
— Еге, такий великий будинок.
— О знаю, гарний будинок; тільки ви, знаєте, киньте його й переїздіть до нас швидше...
— Завтра ж, Настенько, завтра ж; я там трошки винен за-квартиру, та це нічого... Я незабаром одержу платню...
— А знаєте, я, може, уроки даватиму; сама вивчусь і даватиму уроки...
— Ну от і чудово... А я незабаром нагороду одержу, Настенько...
— То от ви завтра й будете мій пожилець...
^ — Еге, і ми поїдемо на "Севільського цирульника", бо його тепер зхову дадуть скоро.
— Авжеж, поїдемо,— сказала, сміючись, Настенька,— ні, краще ми слухатимемо не "Цирульника", а щось інше...
— Ну, добре, щось інше; звичайно, це буде краще, а то я не подумав...
Кажучи це, ми обоє ходили мов у чаду, тумані, мов самі не знали, що з нами діється. То зупинялися і довго розмовляли на одному місці, то знов рушали ходити й заходили бозна-куди, і знову сміх, знову сльози... То Настенька раптом захоче додому, я не смію затримувати і схочу провести її до самого дому; ми рушаємо йти і раптом за чверть години знаходимо себе на набережній біля нашої лавки. То вона зітхне, і знов слізка набіжить на очі; я злякаюсь, похолону... Але вона тут же тисне мою руку і тягне мене знову ходити, балакати, розмовляти...
— Час тепер, час мені додому; я гадаю, дуже пізно,— сказала нарешті Настенька,— годі нам так пустувати!