— То чого ж ви стоїте і нудно жуєте свою вишколену ввічливість? Робіть же що-небудь, хай вам чорт! Рятуйте нещасну! Викликайте реанімаційну службу.
— Але ми не могли розшукати її чоловіка, містера Джексона, а більше рідні в потерпілої немає.
— Коротше! — захрипів Джо, смикаючи себе за мочку лівого вуха. — Навіщо шукати Майкла Джексона, коли треба терміново рятувати Лінду Джексон?!
— Але ж нікому оплатити реанімаційну службу, — як і перше, чемно пояснив представник клініки, і Джо на мить подумав, що він, як детектив, усе своє життя боровся не з тими злочинцями.
— Скільки?
— П’ятнадцять тисяч.
— Я заплачу! А вас... вас треба негайно арештувати. Ви — справжній убивця.
— У містера Лі сьогодні просто кепський настрій, — незворушно посміхнувся чоловік. — Хвилинку...
Він якусь мить прислухався, тоді безшумними, скрадливими кроками зайшов до палати і через мить повернувся, акуратно зачинивши за собою двері. Потім дістав з кишені металевий жетон із клаптиком бинта, що правив за поворозку, і прив’язав його до ручки дверей.
— Це для санітарів з моргу, — пояснив детективу. — А знаєте, на її лиці застигла якась дивна посмішка...
"Навіть смерть не здолала її любові", — подумав детектив і вперше чомусь пожалкував, що він, розмінявши п’ятий десяток, так нікого й не любив і його ніхто не любив.
Похиливши голову, Джо рушив довгим, темним та вузьким коридором до ліфта.
XIII
Для збирання інформації про чорну королеву, себто привид з вілли "Двох щасливців", Джо попросив одну добу.
— Завтра, у цей же час, ти вже будеш дещо знати, — запевнив він Х’ю. — І рівно через добу ввійшов у кабінет Кларнеса.
— Значить, так... — без привітання почав він і вмовк, побачивши, що в Х’ю забинтовано кисть руки.
— А-а... — скривився інспектор, перехопивши його погляд. — Як у нас кажуть: витрати виробництва. Службова подряпина, — Кларнес не терпів ніякої героїзації своєї служби, називаючи її просто роботою, і завжди применшував у розмові свою роль в тій чи іншій операції. — Брали "ковбоя"...
Джо знав про цю справу. Кілька днів тому до залу казино зайшов молодик в одязі ковбоя часів дикого Заходу: на ньому був крислатий капелюх, куртка з китицями. Шестизарядний кольт на широкому шкіряному поясі, вицяцькованому блискучими залізячками... Наївний працівник казино аж руками сплеснув:
— Ах, містере, який чудовий маскарад! — Що у відвідувача чорна маска на обличчі, він якось не звернув уваги. — Ви спражній ковбой дикого Заходу!
"Справжній ковбой" тицьнув йому в живіт цілком сучасний пістолет (шестизарядний кольт на поясі виявився звичайнісінькою бутафорією) і сказав лише два слова:
— Денну виручку!
Втікав же грабіжник не в ковбойському стилі (та й де того коня зараз дістанеш!), а зник у небі на птахольоті.
— Ну?.. — запитав Джо в інспектора.
— Виручку встиг проциндрити, а його самого взяли, — неохоче розказував Х’ю. — "Ковбой" виявився актором місцевого театру. На сцені виступав в амплуа трагіка вельми посередньо, а в житті вирішив зіграти... і, до речі, непогано зіграв фарс з перевдяганням.
— А як ти напав на його слід?
— Одна деталь підказала. Працівник казино розказував мені, що коли "ковбой" тицьнув йому в живіт пістолет, він лише тоді збагнув, що шестизарядний кольт у нього на поясі — це мальовнича бутафорія... Слідів "ковбой" не лишив, спрацював чисто. Але мені засіло в мозку оте слово — бутафорія, не давало спокою. Я його вертів і так, і сяк... А тоді взяв свого агента — і в театр. Вирішив з’явитися відкрито, з таким виглядом, нібито нам усе відомо і ми прийшли брати "героя". Це для того, щоб спровокувати "ковбоя", якщо злочинець справді з театру. І знаєш, у нього не витримали нерви. Вихопив пістолет... Коли б мій агент не підбив йому руку, всадив би мені здуру кулю в живіт, а він, сам знаєш, мені ще потрібний, — засміявся. — Ну, та це дріб’язок, лише пошкрябина... А зараз мене цікавить ваша величність білий король детективу. Розказуй, що нового вивідав про чорну королеву.
— Скажу тобі поки що не все. Сьогодні я лише здогадуюсь, що таке привид. Але здогадка — ще не факт. Крім того, мені потрібно зустрітися з однією людиною, і вже потім усе стане на свої місця.
— Але звідки взялася ця, як її... Дженні? Це справді потойбічний привид чи, як ти стверджуєш, оптичний фокус? І хто його влаштував? З якою метою?
Джо дістав з нагрудної кишені кілька аматорських знімків і кинув їх на стіл.
— Привид? — взявши одну з фотографій, вигукнув інспектор. — Ти, виявляється, непогано фотографуєш. Коли клацнув?
— Коли сиділи з тобою за кадубами в холі.
— Хвалю. А я й не помітив. Чисто працюєш, — гомонів, роздивляючись фото. — Нічого не скажеш, чорна королева — як писанка. Наче жива. Забери і не спокушай мене, — простягнув він детективу фотографію, — бо ще закохаюся.
— Я показав ці фотографії главі фірми "Оптика" містеру Слесеру. Він тільки глянув, одразу вигукнув; "О-о, це ж незабутня наша Дженні! Звідки у вас її фото?.."
— Що-о? — аж підвівся в кріслі Х’ю. — Привид насправді зветься Дженні? Ну й ну!
— Так. Містер розказував далі, що у Дженні була закохана вся фірма. "Навіть я збирався за нею побігати, — зізнався він, — але на заваді став мій вік. Як-не-як дев’яносто п’ять мені стукнуло". Містер Слесер — людина з гумором.
— Ф’юу-уть! — свиснув інспектор і відкинувся на спинку крісла. — А в цього, як його, Слесера, зір нормальний у його дев’яносто п’ять? Привид має реального прототипа?
— Так, привид колись і справді був жінкою.
— Нічого не збагну, — інспектор знизав плечима.
— Дженні, яка виступає зараз на віллі "Двох щасливців" у формі (будемо так говорити) привиду, — реальна особа. Тобто була колись реальною особою.
— А зараз де вона?
— Хто?
— Та реальна особа.
— А-а... Дженні на тім світі. Кларнес мимоволі здригнувся.
— То привид — це дух померлої? Ми спостерігали спіритичний сеанс? — Х’ю насторожився.
— Містика тут, як кажуть, і не ночувала, — заспокоїв його детектив. — Але про це згодом, зараз скажу, що в житті привида звали Дженні Стівенс. Це була надзвичайно приваблива молода жінка. Вона — покійна дружина інженера Едгара Стівенса, котрий працював у фірмі "Оптика". Він любив її над усе. Та не любити Дженні не міг хіба що стозп!