Тетяна (витирає сльози). Ти серце так розворушив моє, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійную матусю, котру убили теж злії вороги!.. А як же ти попав в неволю? І як утік від лютої смерті знову?..
Бондар. Ти б краще у світлиці дала чого-небудь нам попоїсти, бо, певно, вже Тарас проголодався?
Тетяна. Я в мент один вас нагодую, бо в мене все уже готове!.. І все ж таки просю тебе, Тарасе, скажи: як ти попав в неволю і з неї як ослобонився?
Тарас. Я рад тобі розказувать, коли так любиш слухать!.. І весело мені дивиться в очі твої молодії, що сяють зорями, як слухаєш козацькі справи!.. Ти батькова дочка.
Тетяна потупляє очі.
На чайках ми пустились в люте море; воно сказилось на той час, бо лютувало гірш од пекла!.. За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши з нас такую жертву, ще гірш розлютувалась!.. Молились богу козаки, а наші байдаки, мов пір'я, що гуси погубили, хвиля кидала!.. О, ворог лютий вітер той, що нас не милував!.. Море клекотіло, пінилося, заливало наші чайки і прудко гнало нас, як хмари восени по небу вітер буйний гонить. Розбило чайку нашу, і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показалися!.. Я довго бився, не давався в руки смерті і вже тонуть почав, як викинуло без пам'яті мене на берег турецький!.. Викинуло затим, щоб із безодні моря попасти в зуби туркам!.. Коли прокинувсь я, то вже був зв'язаний і в темному якімсь льоху сидів. Тут нагадав я все, і жалко мені стало, що в морі не втонув з товаришами разом! Тяжка турецькая неволя, не буду я тобі про неї говорить!.. Скажу, що в ній пробув два годи і горя вдосталь я набравсь. А й тут господь ще зглянувся на мене: поміг мені вернутись в рідний край!.. Я задавив тюремщика свого, надів його одежу і, криючись по горах, по лісах, їв кору з дерева, поки добрався до Вкраїни. Ожив я тут!.. Набрався сили знову і знов летіть на ворога, як в рай, готов!..
Бондар. Аж кров моя старая кинулася в голову від твого оповідання!.. За муку ту, що ти за всіх терпів, дай обнять тебе, Тарасе!.. (Обніма його). Орли!! Яка мати не усміхнеться, дивлячись на таких синів?..
Тетяна (обніма і цілує Тараса). Як брата дорогого, цілую я тебе, козаче! Тепер ідіть в світлицю — я їсти вам зготую зараз! (Виходить).
ЯВА II
Ті ж без Тетяни.
Тарас. Я про їжу забув, так весело мені у вашій, батьку Гнате, хаті... Мов у батька рідного, отут я спочиваю. Спасибі за привіт, за щирість вашу!.. А тепер про діло ще я маю дещо розказать. Хмельницький вже тепер в Орді, присоглашає хана, щоб нам поміг ударить разом на ляхів, бо нестерпуче стало жити з ними...
Бондар. Знаю!.. О, дай боже поміч!.. Хоча тобі, Тарасе, по правді я скажу: не по душі мені, що ми на землю християнську наведемо Христових ворогів, що дивляться на нас гірш, ніж на собак!..
Тарас. І ворог лютий побратимом стать повинен, коли несе свою голову за нашу віру.
Бондар. Коли б не каялися ми, як наші побратими, котрим немало ми за шкуру сала залили, прийшовши в нашу землю, не обернулись в лютих ворогів! І так багато мук народ переживає, а ще татарську орду, жадну до грабунку, як упустимо сюди, то бог його ще зна, що важче тоді стане: чи лядська справа, чи татарський грабіж і полон.
ЯВА III
Ті ж і Тетяна.
Тетяна. Ідіть, уже готово все!.. Тарас, мабуть, давно проголодався; прости мене, що довго ждати заставляла!..
Тарас. Я батькові сказав твоєму: в хаті вашій і весело мені, і так затишно, що я й забув про їжу; а тобі скажу, Тетяно,— та не сердься тілько,— що кращої ще дівчини не бачив я від тебе і серцем, і душею!..
Тетяна соромиться і опускає очі. О, тут відпочиваєш; мов в світлому раю я опинивсь!..
Бондар. Ну, годі вже тобі, ще дівчину зіб'єш справді з пантелику!.. Ходімо лучче під'їмо, то там і побалакаєм про начатеє діло. А ти, Тетянко, Марію зви до себе і не впускай до нас нікого, щоб не помішали, бо діло є!.. Ходімо, дорогий мій гостю, ходімо, сину! Я так тебе зву затим, що біле вже волосся маю!
Виходять у світлицю.
ЯВА IV
Тетяна одна, потім Марія.
Тетяна (в двері). Маріє, ідіть сюди з роботою. Тут будемо сидіть. (Сіла і замислилась). Він так недавно в нас, а я мов здавна його знаю!.. Обличчя, постать, очі — все, усе я бачила вже десь давно!.. Або ж він снивсь мені, або в душі малюнок рідного нам серцем чоловіка носиш, не знаючи того й сама?.. Дивно!.. Чом я не хлопцем уродилась? Тепер поїхала б з ним поруч воювать!.. Нудна дівоча доля!.. Хоч вільна в батька я, як пташка, та що з тією волею я вдію?.. Нащо мені вона здалася? (Задумалась).
Марія (входе з пряжею). А гарний який козак у нас гостює.
Тетяна мов прокинулась.
Що з тобою? Об чім так думала, що й не чула, коли ввійшла я?..
Тетяна. Про матір нагадала й задумалась.
Марія. Овва!.. Навряд чи правду ти сказала!.. Мені здається, що в думці в тебе козак оцей сидів.
Тетяна. Він тут розказував про деякі свої пригоди: як матір вбили перед його очима, коли малим ще був, як у неволі він сидів турецькій!..
Марія. І жаль тобі його зробилось?
Тетяна. Боже як!
Марія. Це певний знак, що любий він тобі зробився б скоро, коли б посидів тут ще днів ізо три.
Тетяна. Він живе не тим, що треба для кохання!.. І я б, собі на горе, тілько його малюнок носила в серці!..
Марія. Почім ти знаєш? О, в козацькім серці багато є вогню того, що треба для кохання; та вони тушать його бусурменською кров'ю... Коли не бачать раю, їм в пеклі гарно! Однак кого дівочий погляд з них пригріє і вогонь притушений роздує, той пекло своє зараз кине і в рай летить... А цей козак Тарас з огню самого: я бачу по очах!
Тетяна. Ох, не кажіть мені про нього більш нічого! Я не знаю, що зо мною зараз діється, голубко! І радісно, і серце б'ється в грудях, мов пташечка, що в клітку попалась!
Марія. А бач, прийшла й твоя пора!..
Тетяна. Хіба, Маріє, це кохання? Я так зворушена його оповіданням тілько.
Марія. О ні, моя ти пташко, я хворість цюю добре знаю; недурно серце б'ється в тебе!.. Воно ще спало, і всім тим женихам, що сватались до тебе, одповідала: молода, мов, ще — не піду. А цей протягне руку — й підеш певно! Збудив він серденько твоє...
Тетяна (наче марить). Не вродою він кращий від других, що сватались за мене, ні... Коли ніхто, як він, не витерпів стілько; ні в кого нема такого чарівного погляду, що в саму душу йде, і невимовним якимсь щастям її обвиває, коли говорить він до тебе з ласкою!.. Коли ж балакає про бусурмен, неначе блискавка замиготить в його очах, і полум'ям страшним ті ж очі запалають!.. О, як він гарно розказує... Рубець у нього тут — рубнув, знать, шаблею татарин!.. І той рубець у другого б був ганджею, у нього ж він красою служить і до лиця, як лицарю, йому!..