Другий
Ось він іде. Спитаєш, може, сам?
Перший
Похмурий він!
(Виходять)
Цар
(входить)
Здобув я вищу владу;
Вже шостий рік я царствую спокійно.
Та щастя все нема. Чи не так само
Ми змолоду, закохані, жадаєм
Любові втіх, та лиш задовольним
Сердечну хіть хвилинним обладанням,
Згасаючи, нудьгуємо, байдужі?..
Дарма мені віщують чаклуни
І довгі дні, і владу безтурботну —
Не тішать більш ні влада, ні життя;
Небесний грім і горе почуваю.
Нещасний я. Гадав я свій народ
В добробуті, у славі заспокоїть,
Щедротами любов його здобуть —
Та кинув я даремне сподівання,
Бо власть жива для черні ненависна.
Вони любить уміють тільки мертвих.
Безумні ми, як оплески людські
Чи лютий зойк тривожить серце наше!
На землю бог нам голод насилав,
Народ завив, конаючи у муках;
Я відчинив їм житниці, я злото
Розсипав їм, знайшов для них роботу —
Вони ж мене в нестямі проклинали!
Страшний пожар домівки знищив їх,
Поставив я для них нові будинки.
Вони ж мені пожаром дорікали!
От черні суд: знайди ж її любов.
В сім'ї моїй гадав я мати радість,
Дочку гадав я ущасливить шлюбом —
Як буря, смерть забрала жениха...
І тут чутки лукаво називають
Причиною вдівства дочки мене,
Лише мене, нещасного вітця!..
Хто б не помер, я всіх убивця тайний:
Прискорив я Феодора кончину,
Я отруїв свою сестру царицю,
Монахиню смиренну... все, все я!
Ох! чую я: ніщо не може нас
Серед скорбот житейських заспокоїть,
Ніщо, ніщо... хіба єдина совість.
Так, праведна, вона восторжествує
Над злобою, над темною брехнею.
Та лиш на ній хоч плямина одна,
Одна лише як-небудь завелася,
Тоді — біда! Мов з язви морової
Душа згорить, заллє отрута серце,
Як молоток у вухах б'є докір,
І тоскно так, і голова в тумані,
І хлопчики скривавлені в очах...
І втік би десь, та нікуди... жахливо!
Нещасний той, хто совість заплямив.
КОРЧМА НА ЛИТОВСЬКІМ КОРДОНІ
Мисаїл та Варлаам, бродяги-ченці; Григорій Отреп'єв, мирянином; хазяйка.
Хазяйка
Чим же мені вас пригощати, старці чесні?
Варлаам
Чим бог пошле, хазяєчко. Чи нема вина?
Хазяйка
Як не бути, панотці мої! зараз винесу.
(Виходить)
Mисаїл
Що ж ти зажурився, товаришу? От і кордон Литовський, до якого так хотілося тобі добратися.
Григорій
Поки не буду в Литві, доти не буду спокійний.
Варлаам
Що тобі Литва так полюбилася? От ми, отець Мисаїл та я, грішний, як утекли з монастиря, так ні про що вже и не думаємо. Чи Русь, чи Литва — однакові дива: нам все одно, було б лиш вино... та ось і воно!..
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам.
Хазяйка
(входить)
От вам, панотці мої. Пийте на здоров'я
Mисаїл
Спасибі, рідна, хай бог тебе благословить.
(Ченці п'ють, Варлаам заводить пісню: "Як у городі було у Казані...")
Варлаам
(до Григорія)
Чом же ти не підтягуєш, та й не потягуєш?
Григорій
Не хочу.
Mисаїл
Вольному воля...
Варлаам
А п'яному рай, отче Мисаїл! Випиймо ж чарочку за шинкарочку...
Проте, отче Мисаїл, коли я п'ю, то тверезих не люблю; інша річ п'янство, а інша чванство; хочеш жити, як ми, милості просимо, — ні — то забирайся геть подалі: скоморох попові не товариш.
Григорій
Пий та сам собі розумій, отче Варлаам!.. Бачиш, і я часом ловко говорити вмію.
Варлаам
А що мені собі самому розуміти?
Mисаїл
Облиш його, отче Варлаам.
Варлаам
Та що він за постник? Сам же до нас набився в товариші, невідомо хто, невідомо відкіля, — та ще й чваниться; може, кобилу нюхав...
(П'є і співає: "Молодий чернець постригся")
Григорій
(до хазяйки)
Куди веде ця дорога?
Хазяйка
У Литву, мій рідненький, на Луйові гори.
Григорій
А чи далеко до Луйових гір?
Хазяйка
Недалеко, до вечора можна б туди поспіти, коли б не аастави царські та не вартові пристави.
Григорій
Як, застави! що це значить?
Хазяйка
Хтось утік з Москви, а велено всіх затримувати та оглядати.
Григорій
(до себе)
Ось тобі, бабо, й святого Юрія.
Варлаам
Ей, товаришу! та ти до хазяйки присусідився. Знать не треба тобі горілки-оковиці, а треба молодиці, діло, брате, діло! у кожного свій звичай; а у нас із отцем Мисаїлом турботонька одна: п'ємо до дна, випили, перевернули і в денце стуконули.
Mисаїл
Ловко сказано, отче Варлаам...
Григорій
Та кого ж їм треба? Хто втік із Москви?
Хазяйка
А господь його відає, чи злодій, чи розбійник — тільки тут і добрим людям нині проходу немає — а що з того буде? нічого; дідька лисого впіймають: наче в Литву немає іншого шляху, крім стовпової дороги! От хоч відсіля зверни ліворуч, та через бір іди стежкою до каплиці, що на Чеканському ручаю, а там прямо через болото на Хлопине, а звідтіля на Захарове, а тут уже кожне хлоп'я доведе до Луйових rip. Від цих приставів тільки й того, що утискають прохожих та оббирають нас бідних. (Чути шум). Що там іще? Ох, от вони, прокляті! дозором ідуть.
Григорій
Хазяйко! чи нема в хаті іншого кутка?
Хазяйка
Нема, голубе. Рада б сама сховатись. Тільки слава, що дозором ходять, а подавай їм і вина, і хліба, і не знати чого — бодай вони здохли, окаянні! бодай вони...
(Входять пристави)
Пристав
Здорова, хазяйко!
Хазяйка
Просимо до хати, гості дорогі, милості просимо.
Один пристав
(другому)
Еге! та тут пиятика йде; буде чим поживитись. (дo ченців). Ви що за люди?
Варлаам
Ми божі старці, іноки смиренні, ходимо по селах та збираємо милостиню християнську на монастир.
Пристав
(до Григорія)
А ти?
Mисаїл
Наш товариш...
Григорій
Мирянин з пригороду: провів старців до кордону, звідси іду додому.
Mисаїл
Так ти роздумав...
Григорій
(тихо)
Мовчи.
Пристав
Хазяйко, постав-но ще вина, а ми тут із старцями поп'ємо та поговоримо.
Другий пристав
(тихо)
Парубок, здається, голий, з нього взяти нічого; зате старці...
Перший
Мовчи, зараз до них доберемося. — Що, панотці мої? як промишляєте?
Варлаам
Погано, сину, погано! нині християни стали скупі; грошву люблять, грошву ховають. Мало богові дають. Прийшов гріх велій на язиці земнії. Всі пустилися в торги, в митарства; думають про мирське багатство, не про спасіння душі. Ходиш, ходиш; молиш, молиш; інколи за три дні трьох шагів не вимолиш. Такий гріх! Мине тиждень, другий, зазирнеш у гаманець, аж у ньому так мало, що сором у монастир показатися; що робити? з горя і решту проп'єш: біда та й тільки.— Ох, погано, певне, прийшли на нас останні часи...