Раз якось Міхонський переходив туди і побачив Бориса на тій еквілібристиці. Думав, що хлопець побачить його і втече, але Борис ішов спокійно, рівно, не змигаючи оком із поруччя, і нічого більше не бачив. Він був подібний до лунатика. Міхонський наблизився аж зовсім до нього і кликнув:
— А ти що робиш?
Борис оглянувся, змішався. Міхонському бачилось, що він ось-ось захитається і впаде, тож прискочив і вхопив його за руку.
— Що се ти робиш? — повторив учитель.
— Про... про!., про...— лепотів хлопець і, мов прикипівши, стояв на місці, на поруччю.
— Злізь на землю і говори порядно! — остро промовив Міхонський.
Борис зіскочив з поруччя, але на вчителеві запити не вмів відповісти нічого порядного.
— А лекції вмієш на завтра?
— Вмію.
— А задачі, препарації маєш?
— Маю.
— І чого ж ти ходиш туди?
— А що ж маю робити? — простодушно запитав Борис.
— Але ж тут можеш в’язи зломити.
— Ні, не зломлю.
Міхонський зацікавився занедбаним хлопчиною. На годинах алгебри він мав з ним муку: ані стати, ані крейду взяти, ані писати, ані говорити порядно Борис не вмів, але зате в його відповідях учитель бачив розум і проблиски власної думки.
— Де ти живеш? — запитав Міхонський Бориса.
Той показав.
Ходи, хочу подивитися.
Борис попровадив його.
— Як тут вогко! Як тут брудно! Як тут тісно! Який тут галас! Яка тут задуха! — раз по разу викрикував Міхонський. — Ну, і не диво, що ти волиш по поруччю лазити, ніж тут сидіти. Тут сидіти — то смерть! Чому тебе батько не помістив деінде?
— Бо сей господар його знайомий.
— Як маєш вільний час, то приходи до мене,— мовив учитель. — Ти знаєш, де я живу?
— Знаю.
— Прийдеш?
— Прийду.
Але Борис не йшов до Міхонського. Сей жив у гарнім домику над Сяном. Переходячи поуз того домика, Борис не раз бачив гарне панське урядження в його середині і стидався йти туди. Минув тиждень. Міхонський немов і забув про Бориса, хоч три рази мав години в його класі. Аж за четвертим разом викликав Бориса до таблиці. Живо забилося серце у хлопця, він увесь спаленів, але, напружуючи всі сили духу й тіла, старався зручно вийти з лавки, стати при таблиці, взяти в праву руку крейду, а в ліву губку, словом, робити все так, як любив Міхонський. А Міхонський стояв збоку і пильно дивився на нього, не кажучи ані слова. Тільки всміхався з-за своєї густої чорної бороди, але Борис не бачив того.
— А з нього може вийти славний хлопець! — сказав він ніби сам до себе, але так, що цілий клас вчув; вчув і Борис. Його серце заметалося, затріпотіло якоюсь радістю; він почув сором, що не заслужив на таку добрість учителя, що не додержав даного йому слова. Міхонський подиктував йому якесь завдання. Борис написав і по короткім розмислі спокійно, не поспішаючись, за порядком узявся розв’язувати його. Міхонський ходив на пальцях по класу і любувався.
— Добре! — сказав він, коли робота буда зроблена. — Добре, дуже добре. Сідай на місце!
Борис поклав крейду І губку і сів.
— Гов! — скрикнув нараз Міхонський, немов нагадавши собі щось. — Борис Граб! А скажи-но ти мені, хто найбільший дурень у тім класі?
— Я,— сказав Борис, не надумуючись.
— Для чого?
— Бо дав слово прийти до пана професора, о не прийшов.
— А чому не прийшов?
— Бо... бо... бо...
Борис зап’явся, почервонів по самі вуха і — розплакався.
— Ага, бачиш! — сказав Міхонський. — А на другий раз не будь дурнем і приходи.
— Прийду.
Від того часу Борис почав вільними хвилями ходити до Міхонського. Той зразу мусив освоювати його, добротою і ласкою з’єднати собі його повне довір’я, а потім узявся "цивілізувати" сього дикуна. Почав від того, що навчив його порядно ходити, просто, не перевалюючись з боку на бік, з піднесеним лицем, навчив кланятись, сідати, навчив тої акуратності й економії у всіх рухах, словах і поступках, що, як він говорив, повинна ціхувати розумного і практичного чоловіка. Він узявся робити з ним хатню гімнастику (тоді се ще була у нас нечувана новість), аби призвичаїти його до скорості, прецизії й грації в рухах. Він постарався і винайшов для нього інше, здоровіше помешкання, власне у столяра, і велів Борисові в вільних хвилях учитися столярства. Книжок поки що не давав йому ніяких. "Досить з тебе й шкільних,— говорив він. — На інші прийде черга потому. Тепер роби на варстаті!"
І Борис робив. Аж у п’ятім класі Міхонський, бачачи, що хлопчина і фізично виробився, став здоровий, як дубчак, моторний та цікавий і що дух його доволі зміцнів і привик до методичної праці, почав давати йому книжки до читання зі своєї бібліотеки. Зачав, розуміється, від тої азбуки людської та цивілізації, від "Одіссеї", яку дав читати хлопцю в польськім перекладі. Борис перечитав безсмертну поему одним духом за кілька день і приніс Міхонському книжку назад з подякою.
— А що, прочитав?
— Прочитав.
— Ну, розкажи мені, що ти прочитав?
Борис був приготований на се питання. Він розповів Міхонському зміст поеми, дитячим звичаєм підносячи більше чудесні та фантастичні пригоди, а поминаючи побутові картини.
— Ну, добре,— мовив Міхонський. — Але знаєш ти, що се тілько одна половина "Одіссеї", оте все, що ти мені ту розповів.
— Одна половина! — скрикнув здивований хлопець.
— Еге, одна половина.
— Значить, є ще й друга?
— Є й друга.
— А де? Можна просити пана професора?
— Тут вона. В тій самій книжці. Візьми її і прочитай ще раз, а тоді розкажеш мені й другу половину.
Борис був трохи розчарований, узяв книжку, але кілька день не мав охоти братися наново до читання.
— А що, знаходиш другу половину "Одіссеї"? — запитав його Міхонський.
— Ні, не знаходжу.
— А читаєш ще раз?
— Читаю.
— Не бреши, Борисе! — напівлагідно, а напів якось жалісно скрикнув Міхонський.— Ти не зачинав другий раз читати, а то б, певно, знайшов і другу половину. Правда, що не зачинав?
— Не зачинав,— сказав засоромлений Борис.
— То-то й є! Адже я знаю, що такий розумний хлопець, як ти, як прочитає таку розумну книжку, як "Одіссея", то мусить знайти й другу її половину.
Ся розмова глибоко шпигнула Бориса. Він постановив собі ніколи не брехати і зараз же взявся другий раз читати "Одіссею". Тепер, знаючи її зміст, він читав її помалу. Живі побутові картини насували йому на пам’ять рівно живі картини того сільського життя, яким жив його батько, серед якого й сам він виростав відмалечку. Чим дальше вглиблявся в поему, тим більше блідли в його пам’яті фантастичні пригоди та міфологічні дивогляди, а зате тим яркіше визначувалися картини сільського віча, возової подорожі польовими дорогами серед родючих нив, сільського празника, дівчат, що перуть шмаття на річці, гостини, саду, сільських ігрищ, життя пастуха в полі і т. ін. Другий раз він прочитав поему з далеко більшим інтересом, як перший раз, і розповів сим разом Міхонському зовсім інший зміст, як першим разом. Живі спомини з власного життя додавали його оповіданню ще більше свіжості, ясності та виразу.