— Ню, цього хоцєсь, піяк? — гаркнув жид, відвертаючися до стіни.
— А горівки! — сказав Василь, киваючи руков.
— Ні дам! Іди собі до цьогта! Досить мені дагмоїда дегзяти.
— Ну, давай, давай! — договорював Василь, не слухаючи жидової бесіди.
— Ци ти собі ні підесь від мене, ти, псі вьиги, піяк якесь! Я ні маю гогіфки дагмо! Заплати ми за всьо, сцьось пгоїв у мене та пгопив! Давай ггосі!
Василь широко витріщив очі на жида і стояв ні в дві ні в три. Жидові не стало терпцю: вихопився з-за шинквасу і щосили пхнув Василя ід грубі. Ударився сердешний Василище ліктем о стінку і без сили сів на лавці, понуривши голову-вдолину. І нараз, коли жид моркотів під носом на нього усілякі наруги та погрози, він заговорив вищеприведені слова. Їх звук тремтячий роздався в пустій широкій коршмі, мов бесіда мерця, а слова самі були так несподівані при настоящій спосібності, що аж Шмілові самому мурашки поза плечима зашпіріли.
— Nu, wus? Schojn meschùgge gewein?* — прошептав він сам до себе.
В тій хвилі отворилися корчемні двері і на порозі показався статний, ладно одітий парубок з кошелем за плечима.
— Дай боже доб… — зачав він, знімаючи капелюх та оглядаючися кругом, але урвав на півслові, побачивши Василя на лавці. Він встромив очі в його помарніле, набрескле, відражаюче лице, слідив непевні, мимовільні рухи його рук і голови і стояв довгу хвилю, немов силувався в тій страшній руїні чоловіка розпізнати недавнього ще Василя Півторака.
А Шміло й собі ж вліпив котячий, хитрий погляд в парубка. Зразу на його лиці намалювався якийсь неспокій, але сейчас у слідуючій хвилі запалали його зеленкуваті очі утіхою. Він пізнав Івана, пізнав, що той, вислуживши три чверті року, прийшов назад до тата, щоби його рятувати, та пізнав заразом, що Іван прийшов уже запізно.
XV
Іван повів батька мовчки до старої запустілої хати. Господи, що діялося в душі бідолашного парубка, коли побачив ціле газдівство занедбане, запущене, зруйноване, коли побачив, що тут, де недавно ще плило тихе, спокійне, достатнє життя, тепер ні волосинки худоби, ні стеблинки збіжжя, — що все припало порохом, приросло осетом та кропивою. Він аж за голову взявся, оглядаючи руїни своєї вітцівщини, але татові не говорив уже нічого. Василь за той час сидів на своїм давнім місці на припічку, хоть між челюстьми не горів огонь, а по хаті провівав той неприятний, до кості пробираючий холод, який ціхує усяку пустку.
Вечоріло. Сонце закотилося за тяжкі, сірі хмари, від заходу потягнув холодний вітер; збиралося на негоду; ціла хмара густого удушливого нафтового сопуху лягла на Борислав, немов убожество і недоля придавили його своїми широкими грудьми. Іван, пооглядавши обійстя, посумувавши та подумавши, що діяти, пішов до Кирницького купити хліба і теплої ковбаси на вечерю для себе і тата. Вернувши з закупленою стравою, застав Василя на тім самім місці, де його був лишив, дрижачого від холоду. Іван затопив у печі і поставив перед татом хліб та й ковбасу.
— Перекусіть, татуню, ви нині проголоднілися неабияк.
Василь посягнув по хліб та ковбасу, та якось так незручно, мов не своїми руками. Відрізав різничок і довго держав його у дрижачій руці, все скоса поглядаючи на сина.
— Що вам, татуню? Чому не їсте? — спитав Іван, доїдаючи свого різника.
Василь нічого не відказав, оглянувся якось чудно по хаті, зазирнув під лаву, підніс різник ід ротові і знов збоку поглипнув на сина, крадькома, несміливо, неначе хотів йому що сказати, а сам того встидався. Іван з властивою всім бідним догадливістю сейчас покмітив, чого татові хибує. Його лице посумніло, і, мов чоловік, що бере на себе який великий тягар, він устав, не кажучи й слова, і забирався до відходу.
— Ні, ні, не йди, не треба, не буду вже, бігме, не буду! — пролепетав Василь, і собі ж догадавшися, що син задумав, але Іван був уже в сінях, а за хвилю рипнув дверми і вийшов на улицю.
"Ну, от мені й щастє! — гадав собі Іван, ідучи улицею до шинку. — Гадав, застану тата при роботі, дома, на господарстві, здорового, як бог приказав, а вно от що вийшло! І що з ним тепер робити? Як го заходити, як пантрувати? Уже видно, що від трунку так легко не відвикне, коли му без тої парухи і кусник хліба в горло не йде!.. А ту ще й господарство со прахом пропало, хоть розщибнися на голотечі. І що ту на світі робитоньки?.."
Іван зовсім справедливо гадкував, що ніяко татові так скоро відвикнути від горівки. Його дряхлий, грижею надломаний організм, перепалений надмірним уживанням спіритусу, тим тільки й держався, що поганий трунок ненастанно підсичував у нім ледве тліючий огоньок життя. І так, як той старинний грецький водж, що поти тільки міг жити, поки в його груді стриміла смертельна стріла, вириваючи її із рани, сконав, так прийшлось би і Василеві пропасти, якби хто напруго хотів його відзвичаїти від смертельного, палющого напою.
Швидко вернувся Іван з квартою горівки і засів знов з татом кінчати перервану вечерю. Після двох чарок оживилося трохи Василеве лице, у очах заблискотіли слабенькі іскорки, але до бесіди не могло якось прийти, та й їсти Василь їв дуже мало, мимо налягання Івана.
— Ну, татуню, що ж ми тепер будемо порабляти? Як ту собі світу зайти? — почав Іван, попрятавши останки вечері та поставивши фляшку з горівкою у кут на полицю. Василь за той час усе ще сидів на припічку і, видимо, силувався не глядіти на фляшку, відвертався, вздихав і не знав, де подіти свої руки. А коли Іван узяв її з припічка, він лиш раз украдком поглипнув на полицю, де була схована, і знов боязко відвернувся. Іван не замічав того. Його мучили гадки про тото, як поправити підупале газдівство.
— Та от, адіть, моя заслуженина невелика, усього 30 ринських, ну, а на перший раз, то й тото до чогось може ся придати. Ну, а через зиму тре буде туй-таки стати де на роботу.
— Та так, синку, так, — сказав Василь.
Довго ще розговорював Іван, стараючи не дотикати й одним словом того, що отець звів господарство на нінащо, — а Василь усе притакував, часом дрімав, а часом поглядав украдком догори, наповалу , а відтак на полицю, де стояла в куті фляшка з горівкою.
— Та що, може би, ми вже спати пішли? — сказав напослідок Іван, видячи, що від тата годі добитися живого слова.