А се що зо мнов? Лечу ще? Бачу, — ні вже… Посвітити… Ні, я на дні! Ах, слава тобі господи! Ось і оно, — дно, дно!
Йой, яка височінь надо мною. Мороз по мні проходить!.. А то що? Там ніч уже? Якесь небо темне… Ба, ци то свічки, ци направду звізди на небі видно?.. А вно ще рано було, як я спускався! Чому там звізди видати? А може, то так мені привиджуєсь?.. Пек ти, маро!..
6. У штольні
Як ту тісно! Як ту темно, душно, лячно!..
Моя дротянка, немов привалена пітьмою, — ледве-ледве блимає. А се що за темні челюсті, ніби вхід у лисову яму?.. Ци тото ж тота штольня?.. А як ту в ню влізти, — а робити в ній?.. Господи, та ту прийде чоловікові згорбатіти, ще заким ми сопух дух запре!..
Е, ні! Всередині она ширша троха. А во, — якось зачинаю привикати до тої пітьми. Бігме, у чоловіка гейби котячі очі відростають. О, ту ще, видно, Іван позавчора копав. Ту би, бачу, й мені ставати. Гм, а не знати, ци прудко то віск ся добуде?..
Гм, при роботі оно не буде так лячно. Треба пильно робити — хоть, бігме, для такого собаки-жида не варто би й раз оскарбом дзюбнути. Най знає, як бідному робітникові уривати платню! Але оно, бачу, таки для мене ліпше буде — рушатися. Лиш тяжко дуже, — душно, — ох, дуже душно!.. Та й чому они там, тумани , ліпше згори не млинкують?..
Який той Матій дурний — а хвалько!.. Ци вмію платовці в'язати? Ех, ти, дураку якийсь! Цікавий я, чиї ліпше зв'язані: ци ось тоті мої, ци твої? Ану, покажи ми таку силу, щоби тото в'язанє розірвала!..
А як він мене страшив! Хтось би гадав, що ось-ось напуджуся! А я ту ось, як у своїй хаті… (Лиш тяжко якось!.. Гм! І мороз чогось часами поза плечі подирає. Але то байки!)
Ану, ти, дзюбаку ! У тебе дзюб острий, у тебе зуб залізний, як у тої яги-баби… (Чому они ліпше не млинкують, — мені щораз тяжче!..) Ану, небоже, покажи свою штуку! Раз-два-три! Бумм!.. А се що так загуділо?.. Тадже перше як єм дзюбав, то так, як у подушку. Глухо було! А тепер загуділо, мов із порожної бочки. Ану ще раз. Гудить, — ще дужче гудить. Що се таке?.. (Угу, се, бачу, мені в ухах чогось шумить! Се нічо. Причулося. Але чого тото серце мов молотом у груди ковть-ковть-ковть?.. А кров — сам чую, як ми до голови жбухає…)
Ні, то нічо. Ось ту треба ще прокопати на локоть, — відтак буду ладити другий вінець платівок. Як дивно тота сокира блищить до моєї лампи! Гей жива, нужда, — ніби всміхаєся, — против мене наставляє свій залізний зуб. Тьфу, маро, щезай!…
А тій дилині що? Ци і вна дуднить? Ци вна стогне, мов конаючий?.. Як ту дивно, у тій штольні!.. Саме так виглядала тота яма, що мя в ню нині крізь сон тручала тота Задуха. Задуха!!.. А що? Може, се й направду жінка така, що дусить ріпників? А може, я докопуюся до єї підземного царства, — та тому так стіна дуднить?..
Боже! Що то такого? Хтось ніби холодною рукою хопив мя за шию! Хочу обернутися: не мож! Хочу зірватися: не мож! Не мож, не мож!..
— Хто ту?.. Ох, се ти? Чого хочеш від мене?.. Задухо, чого хочеш… від мене…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дзінь-дзінь-дзінь! Рятуйте! Рятуйте! Дзінь-дзінь-дзінь! Рятуйте!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
7. Задуха і її царство
Цілий тиждень! Боже святий, — а мені ся бачило, що й доби нема! А де я бував, що видав! Вік би-м цілий розповідав, а всього би-м не проповів! І що тото: ци снило ми ся, ци й направду я літав тамтуди, — того вже не скажу! Мені ся доконче здає, що вно направду. Бо ось, так єм мере всьо видів, як от вас ту виджу. Ну, а ви говорите, що мене витягли зімлілого, неживого, то-то… А відтак, — кажете, — як мя відтерли, то я цілий тиждень у горячці лежав? Угу, — диво дивне, та й годі. Матію, чому ти не сядеш? Сідай ось ту, — а ти, Марунько, ближче, ту, коло мене! Так. Я вам розповім, що я бачив.
Ви знаєте, як я спустився в яму. Ну, страшно було спочатку, троха потяжко, — але то байки. Я зачав копати; платовці поклав, — коплю. Мені все тяжче, — все щось ніби на груди налягає, — але я й сам не знаю, що оно таке. Звиваюся, роблю, — а мені пригадуються всілякі мари, байки, що-м ся наслухав змалу, — далі набилилася на гадку й Задуха, — ніби така жінка, ци що… Она ми ся снила саме тої ночі. Ледве я о ній нагадав, аж ту чую, — о, — мере чую: мене щось лап за шию, — та таков холоднов руков, таков холоднов, що крига. Я одеревів увесь. Чую, що ся силую обернути, — а не можу. Якось, якось я повернув головов. Господи ласкавий, — она сама, Задуха, стоїть передо мнов. І така самісінька, яку-м видів у сні. Повідає до мене, та так якось гнівно, уривисто:
— Чого тобі ту треба?
Я залякся до смерті. Ні слова не можу сказати.
— Ци тобі мало того, що-м ти показувала сеї ночі? Тямиш? Я ти ще дарувала тогди, — але тепер пропало! Вже пізно! Ти мій!
Я чув, як моя рука напружалася судорожно, щоби хватити шнурок від дзвінка, що туй коло мене телімбався. Але годі було, я був мов скований. Чув-єм також, що силуюся кричати: "Рятуйте!", але голос замер ми в горлі. Щось давило мя в груди, — ніби камінь тяжкий, ніби щось такого.
— Ні, небоже, — каже Задуха, — ти й не силуйся. Шкода праці! Хто раз попався в мої руки, того вже не пущу ніколи! Ходи зо мнов!
Она взяла мене на руки і понесла.
Мені стало якось ніби легше. Я оглянувся свобідніше довкола.
"Що за диво! — гадаю собі. — Ту, де я ось недавно йно два-три рази дзюбаком дзюбнув, — тепер така широка яма, що пара волів як ніщо крізь ню пройде!"
А вна простісінько несе мене в тоту яму. Темно, холодно… Летимо, летимо довгий час. Тихо всюди. Я якось зібрався на смілість і питаю:
— Куди ви мя несете?
Она нічо. Знов мовчимо. Далі питає:
— А багато тобі літ?
— Двадцять і три, — кажу.
— А є в тебе отець-мати?
— Є, — кажу.
— А багаті вни, маючі?
— Ні, — кажу. — Тадже ж я б не пішов був у тото пекло, коли б не нужда та не потріб. А то, знаєте, чоловік жити хоче, будь оно яке-будь — тото житя нужденне!
— Ага, — каже она. — То тобі ся жити хоче?
— А кому ж би ся не хтіло? Хоче.
— І дуже ти жаль за житям?
— Як же ж не жаль? — кажу я. — У біді виріс, з біди й сюди пішов, — коли ж я мав нажитися? А так, гадав, — прироблю деякий крейцарище та чень де ся оженю, — ну, може, ласка божа, чоловік не буде вже так бідити.