Він же їв так мало. На снідання грінку хліба, на обід трохи якої юшки, гіршої від сільських помий, а на вечерю недоїдки. Такий харч не міг вдоволити його жолудка, і він часом починав вити, дивлячись, як Його пан заїдає м'ясо, але діставав палицею по хребті і переконувався, що треба вдовольнятися тим, що нам зсилає доля.
Найгірше гнівало Босого те, що за таке нужденне удержання мусив показувати всіляки штуки. Він, син села, дитина волі, як комедіант, скакав через ліску або, як мавпа, ходив на двох ногах. А вже ж гнів його прибрав вид гострого протесту, коли одного разу, в веселім товаристві, казав йому Його пан курити сигара. Босий гаркнув, вигдірив зуби і насторошив шерсть.
За те постив цілу днину.
Тії пости лучалися доволі часто, бо панич, бувало, прийде ПІЗНО домів і на другий день лежить. Босий ніяк не міг зрозуміти, як можна перележати цілу днину в ліжку і не піти на обід. Він підходив до ліжка, лизав свому ланові руку і пригадував, що час би попоїсти. Та пан тільки гладив його по голові і говорив зітхаючи: "Бідний, бідний псисько!"
Дивно буває на світі...
Одного такого пізнього вечора пан зібрався до міста. Босий хотів і собі йти. А коли мимо виразного заказу вибіг за двері, розгніваний пан привів його за вухо зі сходів до хати і замкнув у шафі.
Гу! Як тут темно, як тісно, як немило чути всілякі недоношені одяги!
І Босому закрутилися в очах сльози. Він зітхнув, скрутився в клубок і примкнув до сну повіки.
Приснилося йому село. На подвір'ї граються свині, на толоці пасуться гуси, а від лісу свіжий вітер приносить запах дичини. Навіть баби з кочергами і лісничий зі стрільбою, набитою перцем і сіллю, видались йому якимись гарними і зовсім приличними сотворіннями. Аж туг із сусідського подвір'я вибіг Лиска, товариш його молодечих літ. "Як ся маєш, Лиска!" — гавкнув до нього Босий і зірвався з місця... Та в тій хвилині щось гримнуло, кинуло ним і привалило чимсь м'яким та немилим...
Босий прийшов до себе аж тоді, коли вернув пан та почав підносити шафу. Той невинний сон прийшлось йому спокутувати гірко.
"Сату!" — сказав на другий день пан, вибираючись до міста, і заложив псові якийсь ремінь на шию. Босий врадувався страшенно, думаючи, що піде зі своїм паном на прохід, так як звичайно панські пси ходять, а тим часом пан пхнув його до шафи і припняв тим ременем до кілка.
Босий здурнів. Чогось подібного він рішуче не сподівався. Таж це чиста мука-тортура. Стояти так в одній мірі цілими годинами і не ворухнутися — це прямо немислимо.
І він почав з розпуки вити. Зразу тихо, жалібно, якби грав на флейті, потім чимраз голосніше, якби його зуби боліли, а вкінці так, якби хто з нього кишки торочив.
Жалувався на пана, на долю, на все, а жаль його був так щирий і так голосний, що всі мешканці з цілої кам'яниці зібралися під дверима.
— А будеш ти тихо! — кричали одні. — Ти, облуплений чорте! Встік би-сь ся!" — бажали другі, а треті доповідали, що через дурного пса жити не годні.
Це його так до живого вразило, що він ще гірше став верещати. Сам собі дивувався, звідки в його горлі беруться такі тони. Навіть тоді, коли лісничий впакував йому в живе тіло сіль і перець, він не дерся так страшенно. І, мабуть, той його неможливий вереск змінив загальну опінію під дверима.
— Бідний пес, — говорили одні, — певно, з голоду здихає. Де ж то, такий "мендик" сам не має що їсти, а невинне сотворіння мучить.
— Виважім двері, — радили другі, — і пустимо його на волю!
А ще інші хотіли посилати по сторожа і дати знати на поліцію, бо таке знущання противиться регулямінові товариства охорони звірят.
Та на тім і скінчилось. Босий на хвилину втих, і люди розійшлися.
Години лізли раком. Бідний пес почував у собі такий біль і таку утому, якби всі баби з цілого села цілий тиждень гонили за ним з кочергами.
Він перебув вічність.
1 вже думав встечися, якби не те, що на коридорі залунали чиїсь кроки. Босий потягнув носом і почув запах корчми, вепрової ятки і трафіки; все разом. Біда! В такому настрої його пан був лихий, казав йому показувати всілякі штуки і за найменшу невдачу, за найменший непослух бив, куди попало. Але най буде що хоче, бо гірше вже не може бути! 1 він почав наново вити. Зразу тихо, якби грав на флейті, потім голосніше, якби його зуби починали боліти, а вкінці, якби з нього шкуру дерли. Не чув, коли увійшов пан і почав його ліскою валити. "Няй б'є' Няй мене вб'є! — думав пес. — Бо ліпше смерть, ніж таке життя!"
Але смерть не така легка, як Босому здавалось...
З паном прийшов його товариш, маляр, від котрого все було чути запах олії і квасного молока а котрий грозив, що вималює Босого і пустить в газети.
Цей вхопив пана за руку і почав його вговорювати.
— Дай спокій, чоловіче, за що б'єш невинну собаку!
— Невинну! — верещав пан. — А чого ж він виє на ціле місто?
— Бо йому зле.
— А хіба мені добре?
— Ну, правда, але ти чоловік, а він пес... Диви, як же ти його немилосердно прив'язав. Таж це прямо іріх!
— Я йому всі кості лоторощу! — кричав пан, вимахуючи здоровим костуром. — Я його на винне яблуко зіб'ю! Нащо він мені шафу перевернув! Я його за те мушу прив'язувати, щоб не скакав. А зрештою, хіба я його за собою кликав, хіба я йому не казав: вернися? Остаточно, — заключив, відчиняючи чемно двері, — господин Босий мають вільну волю. Коли їм у мене зле, то можуть собі іти, куди хочуть, прошу!
Пан стояв, елегантно вказуючи двері, і чекав відповіді.
Босому якби хто полуди з очей зняв. Справді! Він має вільну волю! Чому ж він давно не покинув недоброго пана і не вернув у село? Чому?
Так, але він не знає дороги. Вітри давно рознесли слід за тим возом, котрий привіз його до міста. А місто неабияке, а доріг тьма! Та й на селі його вже, мабуть, забули. Хто тепер схоче старого, змореного собаку. А по лісу бігати він вже забув, поживи шукати не вміє, перед лісничим втікати не годен...
І Босий спустив голову і в покорі почав лизати брудні, від кількох днів нечищені черевики свого пана.