Вадим помалу рукавом піджака провів по лобі, дивлячись на Стьопку. Потім нахилився до його, взяв за руку й налапав пульс, який слабо бився. З носа у Стьопки з одної ніздрі текла на жовтий вусик тоненька стрічка крови.
Вадим підвівся, ще раз провів рукою по лиці й помалу пішов до дверей кімнати батьків. Одчинивши їх і не входячи, тільки встромивши голову, він найшов очима Никодима й, стараючись стримувати часте дихання й бути спокійніщим, сказав:
— Никодиме Петровичу! На хвилинку вийдіть.
Никодим, який від цікавости, що там Вадим говорив Стьопці, не міг усидіти на місці, зараз же схопився й вибіг. Вадим зустрівся з червоними від сліз, широкими від непорозуміння очима матері, машинально хитнув їй головою, посміхнувся й одійшов у коридор.
Никодим як вискочив з дверей, так зразу ж і побачив Стьопку. І в ту ж мить як кіт отстрибнув убік і став у позу оборони. Але Вадим посміхнувся й сказав:
— Ви чого? За вами черга потім. Це Стьопці за маму і за инче. Не бійтесь, він живий. Скажіть йому... чуєш, Шакал? — скажи і йому, й собі, що коли моїм буде хоч яка-небудь неприємність од вас, — убью! Надіюсь, ти мені віриш, що я слово своє здержу?
Никодим стояв уже вільніще, навіть посміхаючись, але пильно приглядаючись до небожа.
Вадим же повернувся й пішов до виходу.
В великих сінях знов стояла покоївка Тепи.
— Степанида Макарівна просять вас зайти до їх...
Вадим подивився на неї, чудно посміхнувся й, нічого не одповівши, вийшов надвір.
Падав легенький пустотливий сніжок. Повітря було колючо-морозне. Але Вадим не запахнув навіть плаща і швидко пішов по твердій замерзлій доріжці саду. Не доходячи до хвіртки, що виходила на спільне подвірря, він почув, як вона рипнула, й потім затемніла чиясь постать, одсвічуючи до вікон з будинку Рибацьких жовтою плямою лиця.
Через хвилину він пізнав Ося. Той ішов чудно, помалу, піднявши голову, немов прохожуючись. Здавалось навіть, що він заклав руки за спину. Але, побачивши Вадима, зразу шарпнувся до його, швидко підійшов і проговорив:
— Добре, що найшов тебе. Я був у тебе. Треба сказать...
Вадим, хоч і сам був у піднятому стані й ще дихав важко, але помітив щось особливе в братові. В чому воно було, не можна було зразу сказать.
— Що трапилось?
"Дійсно, якийсь надзвичайний день", — мимоволі згадалась йому Олеся.
— Ти що думаєш робить? — спитав Ось.
— Як то "що робить"? Коли? Де?
— Взагалі. Поїдеш звідци кудись чи тут лишаєшся?
Говорив Ось суворо, одривисто, поспішно.
— А тобі що до того?
— Мені те, що... я звідци їду, й батьки самі зостаються. Можеш ти взять на себе берегти їх? Чи ні?
— Куди ж ти їдеш?
То не твоє діло. Далеко.
Щось непевне було. Вадимові згадалось знов "злочинство", про яке говорив Ось в перші дні приїзду й яке потім пригадувалось не раз.
Вадим узяв Ося за плече й, повертаючи до хвіртки, мьягко й рішуче сказав:
— Ходім, десь у другому місці побалакаємо. Я також маю тобі дещо сказать.
Ось нетерпляче й гидливо, як здалось Вадимові, одшарпнув плече й проговорив:
— Нікуди я з тобою не піду. Я тебе питаю: будеш берегти батьків?
— Осю, ходім, в инчому місці...
— Не піду!
— Ходім, я тобі кажу! — раптом рявкнув Вадим і, схопивши за руку брата, сильно потягнув за собою. Ось уперся ногою в землю й теж скажено шарпнувся назад.
— Осипе! Я пробив тільки що Стьопку. Нам треба поговорить. Чуєш? Не будь хлопчиком. Ходім.
Ось тихо спитав:
— Стьопку?
— Так. Ходім.
І, ніби не сумніваючись, що Ось тепер ніде без вагань, Вадим швидко пішов уперед. Осип, дійсно, зараз же поспішив за ним.
— Нічого не маєш проти трактира? — на улиці кинув Вадим назад до брата.
— Нічого.
— Ну, то ходім у цей. Він досить брудний для нас.
Трактир справді був брудний. Смерділо смаженою рибою, пивом, тютюном. На підлозі брудні, змішані з болотом опилки.
Брати заняли порожній столик під стіною й замовили пива.
— Я алькоголю не пью, — бовкнув Ось.
— Плюнь. К чорту там алькоголь. З чайом возня і довго. Ну, говори, що ти замислив? Говори все без всякого там гартованства. Тепер не до цього. Ну?
Ось тісно, суворо стиснув губи, потарабанив пальцями по столі й, дивлячись на них, сказав:
— Я більше не гартованець.
— Т-а-а-к? — здивувався Вадим. — Через що?
— Недостойний. Нема у мене сил. Ти сам знаєш. Я тільки що бив Маню.
Вадим мовчав. Половий поставив перед братами дві пляшки пива, дві шклянки, утер серветкою кінчик столу й одійшов.
— За що? — кинув Вадим, наливаючи пива собі й братові.
— Так. За многе. Вона не заслужила, просто я — дрянь.
— Пий! — хитнув Вадим на пиво, беручи сам шклянку й жадібно пьючи гіркувату холодну плинність.
Ось машинально сьорбнув і поставив шклянку коло себе.
— Ревную Маньку! — ніби випалив він і почервонів усім лицем. — А вона навмисне робить так. Вона навмисно пішла тоді, як... Никодим застав їх. Щоб осрамить себе і порвать зо мною.
— Для чого ж то?
— Щоб я не женився. Каже, що недостойна буть моєю жінкою. А може, й бреше. Я знаю?
Він знов узяв шклянку й сьорбнув. Поспішно поставивши її, він якось рішуче, неначе згадавши головне, проговорив:
— Та не в цьому річ. Скажи, Вадим: ти от тоді колись у Ріни говорив. Памьятаєш? Про справедливість. Єсть справедливість чи нема? Тільки серйозно говори. Чуєш? Вадим пильно якийсь мент дивився на Ося. Фарба з лиця зійшла, й воно стало жовто-сіре, з земляним недужим відтінком. Під запалими очима були зеленяво-сині кружки. Ніс, підборіддя й вилиці ще більш загострились і випнулись. Очі дивились з хоробливим блиском.
— Абсолютної нема... — тихо й твердо сказав Вадим.
— Ні, єсть! — немов аж зрадівши цьому, зразу ж хитнув Ось головою. — Єсть! І буде. Ти тоді говорив про Никодима. Щось таке, що справедливість його не зачепить, він так собі й помре. Ні, так він не помре. Я докажу, що єсть справедливість. Хай я... Ну, та то нічого. Я вийшов з гартованства. Сьогодня, як побив Маню, пішов і заявив. Але я докажу. Усім докажу. І тобі, і тобі. Єсть і мусить бути. Раз я хочу її, то я й дам її. І буде.
Шклянка його була вже порожня, але він підніс її до роту, потягнув губами, ніби пив і поставив знов, нічого не помітивши. Вадим налив йому з пляшки, сам того не помічаючи й не перестаючи вдивлятись в змучене лице брата.