Тепа круто повернулась і пішла в сіни, щось перекинувши в темноті, — лихтарик свій вона випустила, як кинулась на Варку.
Нарешті найшла клямку й вийшла.
— А що! — піднімаючи лихтарик з підлоги й ховаючи собі за пазуху, з злою радостю сказала Саламандра. — Приятно, як виганяють?
— А тепер підіть, Варко, в лавочку й принесіть мені три пляшки пива, — сказав Вадим, жадно закурюючи.
29.
Із записок Вадима.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
... Бідний хлопчик, я йому нічим не можу допомогти. Він все допитується, де я взяв гроші. Йому се треба тепер знати, іменно тепер, коли він знов вернувся до своїх гартованців. Як він мило, як зворушливо й болюче сказав учора: "Я знов тепер гартованець." Неначе хотів мені сказати: "Молю тебе, не смійся з мене, не примушуй мене почувати до тебе ненависть". Ні, я не сміявся, — я розумію його. Я розумію його якесь чугунне мовчання з старенькими: инакше кожне слово його буде брехньою, а значить, злочинством перед заповідю правдивости.
І вже ж таки він бреше, мій бідний, бреше з скреготом муки, сорому й ображеного завзяття!
А чого він вернувся до гартованців? Здається, через те, що має підозріння про походження моїх грошей. Коли він питає про них, то я чую страх в його питаннях, — він боїться, що я скажу правду, а правда та примусить його шпурнути мені в лице ті сотні рублів, які так потрібні тепер тим, що боряться з Никодимом. І все ж таки питає, холодіє, жахається й все ж таки питає. І що більше холодіє, то з більшою упертостю й злостю допитується.
Але я не скажу, Осіку. Я краще збрешу, я ж не боюсь образити твоїх божків. Коли я прихожу до Ксені і Тінь мені вилазить на коліна, довірчиво обнімаючи теплими пухкими рученятками мою шию, — невже у мене вистарчить духу одірвати ці ручки й покласти їх у пащу голоду, щоб він їх висмоктав? Чи одніму мамину сияючу діловитість, многонадійну радість її старих виплаканих очей і знову вселю в її намучене серце трівогу, страх і безнадійність? Веснянкуватий хлопчику мій! Та я всім твоїм божкам наплюю в їхні камьяні, скляні, тупо жорстокі очі, аби Тіні, Ксені й їхні мами хоч раз почули веселість надії в своїх розтеряних, зацькованих серцях. І ти, хлопчику, плюєш їм, бо єсть і в тобі сили, дужчі за твоїх божків. Не кинеш ти мені в лице моїми грішми, ні, не кинеш, не послужиш богам своїм, бо, послуживши їм, кинеш Ксеню, Антошку, Маню й десятки инчих твоїх Антошок і Ксень в непотрібну яму страждання. Так, так, мій хлопчику!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зустрів Корнійчука. Він росказав мені, що Олеся була хвора сі дні, потім забрала сестру Зою й поїхала до брата Юрія на село. Коли він мені говорив про це, я зо всіх сил для чогось старався дивитись йому прямо в очі. Щось іще казав, але я не чув. Він трохи, здається, здивувався й немов з ніяковостю попрощався.
Не треба думать про це. Ні думать, ні згадувать.
Але ще одне: чому Олеся, чому ця біла, кротка, чиста голубка кожний раз звьязується у мене з Варкою? Надзвичайно цікаве псіхологічне зьявище! Яка може бути звьязь між ними?
Варка мене хвилює, страшно хвилює! Я неначе зазираю в глибоченну безодню, через яку треба переплигнути. Навіть ноги мені холодіють і серце болюче замірає.
Але я не переплигну. Я навіть не хочу плигати, — навіщо мені це? Навіщо це кому б то не було? Злість і одчай говорять у мені, вони мене штовхають на "подвиг".
От дивіться, мовляв, ви, Тепи й Олесі, от кого я волію замісць вас, от цю каліку, огидну й страшну. Перед ними й перед собою я хочу зробити якийсь дикий, безглуздий вибрик. Вибрик, вибрик і більше нічого, бо хіба ж я можу, хіба маю сили переплигнути через безодню? Хіба зможу не бачити порепаної, подзьобаної шкури її, закислих очей, скордзюбленого страшного тіла? Так, я розумно кажу собі: що, властиво, значить якесь ряботиння на лиці? Инче розположення епідерми та й годі; малесенькі ямочки й більше нічого; лінії не такі, які звикли люди називати гарними. Але ці ж ямочки, це инче розположення епідерми й викликають корчі огиди та жалю до людини. Через те, що в Тепи чи в Олесі не таке розположення, я чую до них инче, ніж до сеї людини. А вона ж мені ближча, рідніща за всіх Теп і Олесь. Так, так, рідніща мені, Осеві, стареньким моїм, Ксені й Мані. Я сміло можу повести її до своїх і не боятись, що вона буде чужа їм. І коли б у неї не було сих инакше розположених ліній тіла, я б напевне не почував такого замірання серця перед плиганням.
Але чому я не можу зробити цього, чому, властиво? Ну, хоч один рік. Я тільки дам їй дитину. Я помирю її з батьком, з самою собою, з світом. Ну, хай це навіть подвиг, що ж тут поганого, смішного? Невже я не зможу винести його? Я ж міг колись сміливо йти на вічну каторгу, на довічне увьязнення, чому ж я не зможу рік прожити з Варкою? Я ж брешу собі, коли кажу, що не можна віддавати сили одній людині, коли можу дати багатьом. Брешу я, бо, даючи трошки радости й життя Варці, я не однімаю в себе можливости давати й другим все, що можу й хочу дати.
І все ж таки мені страшно, мені тоскно, я весь холоднію від жаху. І головне, що не можу не думать про це, не можу одчепитись від цеї божевільної ідеї. А Варка, немов чуючи щось, зробилась якась чудна, — безпричинно сердита, криклива, зла, напружена. Часто я застаю її в сльозах, а вночі вона лається з батьком! А коли б у неї зьявилась дитина, як змінились би вони, ця каліка і цей старий зводник, який, може, для цеї дитини топче старими ногами своїми все добре в собі.
Мама просить оселитись з ними, а я не можу. Ось гадає, що через його не можу, й навіть буркнув, що він виїде. Я ж весь тільки заміраю, й ноги мені важко холодіють. Кільки раз я вже збірався сказать мамі про Варку і не маю сил. Але чую, що плигну. Я вже це чую. Плигну несподівано для самого себе. І невже знов замісць радости я дам горе? І як дам, як я це зроблю? Що я казатиму? В мене зараз, в сю хвилину, дріжять руки від хвилювання.
Ні, це божевілля, я ж не зможу поцілувати її, обняти, фізично не зможу. Я ж не матиму сил бути з нею любовним і щиро привітним. Вона це бачитиме й...