— Ти, здається, пьяний трохи? — несподівано бовкнув Ось, з злістю вдивляючись в Вадима. Той злегка здивувався.
— Пьяний?.. Не знаю. Не пив нічого. А може, й пьяний...
Говорили вони весь час шопотом, ледве-ледве часом піднімаючи голос.
— Ну, а Ріна твоя як? Ти, здається, мав глупость сказати їм, що я дав грошей? Га?
— Мав! — різко відповів Ось.
— Реабілітувать мене поспішив? Одрекомендувать? Тепер ти вже не так соромишся за мене перед ними?
Ось устав і, нічого не відповідаючи, почав стелити собі ліжко, стараючись не шуміти. Губи його були тісно стулені, немов він їх тримав зо всеї сили.
Раптом під вікном зачулись чиїсь кроки. Ось, тримаючи в одній руці подушку, зразу застиг і став пильне слухати, повернувши одне вухо до вікна. Була вже друга ночі, — хто міг ходити в такий час? Крім того, вікно виходило на старий смітник, куди ніхто ніколи й вдень не ходив.
Ось обережно поклав подушку, хутко підкрався до вікна, одігнув один краєчик завіски й став дивитись. І зараз же побачив блискучі ґудзики поліцейської шинелі, а потім жовте від світла з вікна лице, яке в сей мент дивилось не на вікно, а вбік, очевидно, когось, слухаючи.
Вадим вирівнявся й уважно стежив за братом.
— Що там? — спитав він, коли Ось одійшов од вікна.
— Поліція... — кинув той, майже спокійно й важко сідаючи на ліжко.
— Сюди? До нас?
Напевне.
Ось провів рукою по лобі й для чогось озирнувся по хаті. Вадим бачив, як він облизав губи, наче вони в його зразу висохли. Очі йому стали немов більші й не так заглиблені, холодні й напружені. Лице помітно зблідло.
Вадим устав.
— У тебе щось єсть нелегальне? — запитав він заклопотано.
— Єсть... — глухо й нудно якось муркнув Ось.
— Що саме? Багато?
— Багато. Прокламації до страйкарів і громадянства.
Під вікнами знов обережно прорипіли чиїсь кроки. Брати затихли, чуйно прислухуючись.
— Може, не сюди? — шепнув Вадим.
— Напевне, сюди... — процідив Ось.
В сінях кляцнуло клямкою й шарпнуло, силкуючись очинити.
— Чуєш?.. — блідо посміхнувся Ось.
Вадим пильно й чудно якийсь час дивився на брата, не зводячи з його очей.
Раптом в сінешні двері голосно застукало.
— Де твої прокламації? — неголосно й рішуче спитав Вадим, якось весь вирізняючись.
— Під ліжком... — бовкнув Ось, прислухаючись до сіней і помалу встаючи.
— Ну, так от. Ти йди до батьків і скоро лягай спати на лаві, там мені мама постелила. Чуєш? А я їм одчиню і прийму.
Ось здивовано подивився на Вадима.
— З якої речі?..
— Осю, не балакай зайвого. Чуєш, стукають? Я скажу, що прокламації мої.
Ось вражено й обурено шарпнувся убік.
— Ти сказився?! От дійсно!
Вадим ухопив його за рукав і потягнув до себе, поспішно й з гнівом шепочучи:
— Осю! Я тобі говорю... Ти лучше не сперечайся. На твоїх руках батьки й страйк. Не забувай цього. А мені треба кудись виїхати. Треба, чуєш? Даю слово, не брешу. Мені.... треба. І мене швидче випустять, ніж тебе... Іди, Осіку, йди, любий, а то вони будуть ламать двері й тата розбудять. Я їх туди постараюсь не пустить. Вони приняли сонного порошку. А ти мамі що-небудь збреши, як почує. Старайся не розбудить. І взагалі...
— Вадим, що ти... Я не можу... Чекай...
— Осю! Ради Бога, думай же ти... Іди швидче. Чуєш, вони вже... Ах, та йди ж!
Стукіт у двері ставав усе голосніще й голосніще. Разів зо два ударило густо й важко, як ногою.
— Осю! Іди, я кажу! Ти про самолюбство своє в цей мент думаєш? Тобі не можна тепер "сідать". Не можна! Ну, обніми й біжи. Мене скоро випустять, даю слово. Тепер же не так, як...
В двері вмить застукали з новою силою й так, що задряжчали вікна. Вадим похапцем обняв Ося, потяг до дверей в хату батьків і штовхнув його туди. Старі спали.
Потім Вадим зірвав з себе піджак, ткнув його на стілець і вибіг без його в сіни.
— Хто тут? — голосно й ніби трівожно крикнув він.
— Поліція! Одчиняйте.
Вадим одсунув засов і розчинив двері. Коло порогу стояла ціла юрба людей у шинелях. Звідкись знизу з ручного лихтаря кидало хистке гойдливе світло.
— Тут живе Трохим Стельмашенко? — спитав присадкуватий з чорною бородою чоловік у ясній шинелі, що стояв попереду.
— Тут, — сказав Вадим. — Це мій батько.
— А вас як звуть?
Вадим Стельмашенко.
— Ага, Вадим... — загадково проговорив присадкуватий чоловік. — Ви тут живете?
— Тут.
— Умгу... Ну, покажіть вашу кімнату.
Вадим мовчки повернувся й пішов у хату. За ним рушила вся юрба з приставом на чолі.
— Це? — спитав останній, переступаючи через поріг і озираючись круг себе.
— А брат ваш де живе?
— Теж тут.
— Осип?
— Осип.
— А він тепер де?
— Спить коло хворого батька.
— Обшукать, — коротко кинув позад себе пристав.
Декільки поліцаїв кинулись у ріжні кутки невеличкої кімнати.
— Господин пристав... — дивлячись у землю, раптом проговорив Вадим. — Я вам сам все віддам, що маю. Тільки я просив би вас наказати городовим не дуже гомоніти. Мій батько чоловік хворий, розбитий паралічем. Коли він узнає, що тут діється, він може померти. Другими словами, ви вбьєте його. Мої прокламації там під ліжком. Я охоче дам кому треба всі посвідчення, арештуйте мене і ведіть. Але... Я звертаюсь до вас як до людини, яка може мене зрозуміти...
— Ваше високородіє! — підносячи в цей мент на витягнутих руках, як дитину, пачки прокламацій, сказав високий рудий поліцай.
Пристав зиркнув на них без особливої уваги й холодно звернувся до Вадима.
— Ви, значить, Вадим Стельмашенко.
— Так, я Вадим... Я вам можу навіть сказати...
— Я вірю. У вас, значить, дві кватири? Одна тут, а друга на Малій Петровській?
Пристав говорив таким тоном, неначе підказував Вадимові. Один з поліцаїв чимсь загрохотів, — одсував од стіни комод. Пристав хутко повернувся в той бік і строго наказав:
— Тихо там! Вийдіть усі з хати! Станьте в сінях. Всі, всі. Годі. Трус кінчено. Салахневич, звощик єсть?
— Так точно.
— Значить, у вас дві кватири, добродій Стельмашенко?
Вадим гостро подивився на пристава, — поводження було чудне.
— Так, дві. — твердо сказав він. — Власне, там я тільки доживаю свій строк, а тут буду... чи той... збірався жити.
— Так... Я маю наказ арештувати вас. Прошу одягтися.
Вадим хутко одягся. В сусідній хаті було тихо, — значить, мати не чула нічого. Хлопчик же лежав, очевидно, непорушно.