— Навіщо ти стільки кидаєш у карнавку? — поспитав він пошепки.
— Я ж кидаю за всіх.
— А що він робить з такою силою грошей?
— Живе на них або бідним роздає,— одказав Руперт.— Принаймні, я так думаю.
— І так і тримає їх чи здає в банк?..
Роланд був ніби зачарований блиском монет — Руперт розумів, що його бентежить. Син його дуже ощадливий. Він кидав свої щотижневі півкрони в копилку і витрачав лише тоді, коли набиралося десять шилінгів,— купував собі конструктора, батарейки до ліхтаря або книгу. Руцерт хвалив його за це, бо знав, як добре жити, коли привчаєш себе до певного бюджету. Життя стає упевненим і спокійним. А коли тринькаєш гроші, все існування набирає тривкого й тимчасового характеру, чого ніяк не може засвоїти Джо. Вона виросла в селянській родині, де рахували кожен цент. І тепер їй хотілося надолужити — отож часто тринькала гроші та все думала, що на її рахунку в банку більше, ніж насправді. І тоді спалахували суперечки й треба було перевіряти чекові корінці. Чому вона не записує витрат? Це єдине, в чому не можна на неї покластися — вона так легковажить грішми.
Руперт уявив собі, як після відправи пастор рахуватиме гроші і бідкатиметься перед жінкою:
— Не так-то й густо, моя люба.
Служба скінчилася, і вони попрямували до виходу. При-хожани впізнавали його. Руперт і досі був для них втіленням подвигу й романтики, а пастор навіть затримав його біля притвору. Ясний морозяний день обіцяв гарні святки. Джо ніжно поцілувала Руперта. Вона була рада різдву.
А він уже нічому не радів. Гадав, що це через хворі нирки, але не міг себе обманути. Адже утратив не лише роботу, а й те, чого прагнув усе життя. І все виявилося навіть гірше, ніж передбачав.
Це занепокоїло Джо, і вона мовила:
— Навіщо ти так караєшся? Якось викрутимось... Навіть коли й не дістанеш іншого місця.
І замовкла, бо в них уже не раз виникали суперечки з цього приводу. Джо знала, що значила для нього робота, хоч так і не могла збагнути, що в ній такого особливого. До того ж її злило, що він утратив її через свою впертість, і вмовляла піти ще раз до шефа та все полагодити.
— Твій гонор завжди засліплює тебе,— докоряла вона.— А все можна було б закінчити миром.
Він не був певен цього, навіть не вірив, що Філліпс-Джонс захоче вислухати його. Хотілось повернутися на службу, покінчити з усім, але непокора, що нуртувала в ньому все життй, і зараз перемогла. Руперт не міг плазувати перед ним, як би це дорого йому не обійшлося.
Що ж стосується грошей, то Джо ніколи не вважала його відмову од спадщини цілком серйозною. Гроші нікуди не дінуться! Варто лише написати матері — і вони знову будуть їхні. Спокуса відмовитись од усіх обмежень та повернутися до безтурботного життя була аж надто велика. Руперта страшенно дратували ці намови Джо, при одній згадці про гроші на нього нападав жах і він сварився з Джо, а потім сердився на себе за нетактовність.
— Але ж це твої гроші! — кричала вона.— Що ти завжди вигадуєш? Чому боїшся й соромишся їх? Не розумію.
— Не треба про це,— благав він.— Навіть коли помиратимем з голоду, я їх не візьму.
— Нема дурних помирати з голоду,— сердилась вона.-— А діти? їм теж мучитися через оті твої кляті примхи? Ти навіжепий!
— Авжеж,— тихо казав він.— Проте...
Джо не хотіла слухати, і хоч вона починала плакати, а він пробачався перед нею, миру й злагоди вже не було.
Це й засмучувало йому різдво. Руперт вирішив бути у всьому покладистим, бо ж любив жінку й дітей; родинне щастя мало для нього неабияке значення (адже саме пре це мріяв колись). Гроші лежали в банку, роботу він собі знайде, зате яке гарне нині різдво — сонячне, з тріскучим морозом, а в небі літаки зоставляють світлі, прозорі доріжки.
Він потерпить до Нового року. А потім знову розпочне боротьбу. Знову стане на прю зі своїм минулим, багатством і безтурботним життям, з усім, що вабило його, нащадка лінивого батька й легковажної матері.
* * *
Після Нового року він ще раз спробував повернутися на роботу. Шефові дзвонити не захотів, а подзвонив Артуру Уонскому і попрохав полагодити справу.
— Кажіть, що хочете. Навіть, що я згоден з його вимогами.
— А чого ж ви зразу не погодились? На біса було лаятись з отим придурком?
— Я з ним не лаявся,— виправдовувавсь Руперт.— Він кричав про мою нездатність до роботи, про якісь там мої зв'язки. Хіба ж міг я мовчати?
— Авжеж,— неохоче погодився Уонском і обіцяв подзвонити, або хай краще Руперт через день чи два зайде до нього сам.
Руперт терпляче чекав, а коли завітав до Уонскома, то з першого погляду зрозумів, що справи його кепські. Вони стояли біля вікна, яке виходило у двір міністерства, і споглядали, як у кімнаті навпроти дівчата-шифрувальниці сиділи над апаратами і передруковували з довгих стрічок таємні дані.
— Проти вас виступає контррозвідка,— почав Уонском, гризучи мундштук, наче собака кістку.— А там мене не дуже-то слухаються. Чесно кажучи, я не знаю жодного, хто б міг вам допомогти,— ця контора нагадує спрута без голови. Слід йому випустити щупальці, і ніхто не дізнається, звідки вони. Я, правда, одшукав вам отого типа, але більше навряд чи зможу чимось допомогти.
— Але ж ми з ним усе з'ясували...
— Можливо. Адже ніхто не вірить, що росіянин справді міг вас завербувати. Проте Філліпс-Джонс хитріший за всіх. Він каже, що з цього боку ви, може, й справді поза всякою підозрою, але вже надто необережний і невитриманий для таємної роботи. Він заявляє, що ви накликали на його відділ немилість американців.
— Он воно як! Виходить, він вважає мене неблагонадій-ним.
— Еге ж. Це — маленький чинуша, який не має жодних прав. Та коли йдеться про перевірку кадрів, тут він, як то кажуть, велике цабе. В одній руці тримає гарапник неблагонадійності, а в другій — несусвітної дурості, і тут я, друже мій, нічого не вдію.
— А ви сказали, що я перепрошую його?
— Так. Але він розуміє, що таки свого досяг. Ви надто затягли справу. Треба було миритися наступного дня. Отож він і твердить, що ви непевна людина, бо це найголовніший козир у такій грі.
— А що ж тепер робити з моїми даними? Вони мають неабияке значення, і мені треба підсумувати їх.