Та дарма намагався себе втішити. Його моральні принципи нагадували її, і ніщо не могло примусити його забути те, що сталося.
— Роланд біля апарату! — гукнула Ніна.
Руперт підійшов і мимохіть відзначив, що вони знову з Ніною наодинці. Олексія одіслали перепочити. Та щойно він почув голос сина, як усе інше одступило геть.
— Це ти, батьку?
Оте "батьку" було досить манірним. Мабуть, Роланд перебував у тому стані, коли любив удавати дорослого.
— Так,— крикнув у трубку Руперт,— Як ти себе почуваєш?
— Цілком добре. Що-небудь трапилось?
— Ні. Я хочу попередити тебе, що нам час збиратися додому.
Роланд помовчав.
— Куди? В Англію?
— Звичайно.
— Добре,— холодно мовив >Роланд.— Коли треба, то треба.
Руперта дратували його відповіді.
— В чім справа? Тобі не хочеться?
— Хочеться. Але коли?
— Щойно дістанемо квитки на літак.
—> А можна мені лишитися тут до четверга? =
— Навіщо?
—А Я-"беру участь у— двох, виставах..* В п'єеі, Щексніра "Буря" і в "Мудреці з Оза". ^
— Російською мовою?
— Наполовину. Якщо я поїду, то все зірветься. Можна мені лишитися?
Руперт не знав, як він витримає ще цілих чотири дні...
— Гаразд,— мовив він.— А як ти себе почуваєш?
— Нічого, дякую.
— Тоді я приїду за тобою в п'ятницю.
Вони сухо попрощалися, і Руперт повісив трубку. Ніна питально глянула на нього: що сказав Роланд?
— Йому там напрочуд добре,— одказав Руперт.— Хоче ЛИШИТИСЯ до четверга. Отже, замовляйте квитки на п'ятницю.
Вони теж ставилися одне до одного з підкресленою чемністю, та дивна річ: чим дужче стримували себе, тим більше розпалювали пристрасть, якої перше не почували. А це, в свою чергу, штовхало їх до інтимності, що її вони намагалися уникнути.
— А тепер можна викликати до телефону Джо? — запитав він.
— Доведеться чекати до одинадцятої вечора. А зараз, якщо я вам більше не потрібна, піду вгамую Олексія.
— Дякую, мені нічого не треба.
— Тоді я піду.
— Гаразд...
Ніна йшла, не бажаючи цього, і він теж не хотів її відпускати. Бо раптом усвідомив, що за останні кілька тижнів був тільки з нею, і ось зараз вона піде до іншого..." Що вона там робитиме? — питав себе.— Як буде триматися? Невже так само, як і перше?.."
— Ніно! — вигукнув він. Вона невпевнено озирнулась.
— Що?
— Де Тедді? — запитав він, думаючи про інше.— Вже повернувся з Севастополя?
— Так, але поїхав знову, коли дізнався, що нас немає. Не знаю, де він зараз. Здається, у свого приятеля. Він приїздив з ним у Севастополь... А що? Він вам потрібен?
— Ні. Я просто подумав, куди він запропастився.
— Повернеться. Не турбуйтесь,— мовила Ніна. І поспішила одійти, скориставшися тим, що Тетяна принесла обід.
Думки про Федора й англійський путівник трохи одво-лікли Руперта. Що завгодно, лиш би не думати про Ніну!
їсти не хотілося, але, поважаючи турботи Тані, він сів за стіл.
— Чому Ніна й Олексій не обідають з вами? — спитала вона.
— Не знаю. Може, тому, що я їх не запросив.
— Я запрошувала Ніну, але вона відмовилась. Може, ви посварились?
— Ні. Просто вона вважає, що Олексієві треба відпочити.
Невже й Таня все знає?..
* * *
Руперт з Ніною просиділи цілу годину на балконі, ждучи, поки дадуть Лондон, а навколо синіла тиха літня ніч. Та ось він почув нетерпеливий голос Джо, який доніс пахощі далекого англійського літа.
— Здрастуй, Джо І — розітнув його голос північну дрімоту.— Як ся маєш?
Та голос Джо кудись пропав, і він знову закричав, щоб його повернути.
— Джо, ти мене чуєш?
— Коли приїдете? — запитала вона.— У тебе навіть голос став російським... Ти був на острові? Я щойно отримала твого листа...
— Так,— одповів він, здригаючись од самої згадки про той острів.— Ми були там. Ти чуєш? Повернемося десь за тиждень...
— Я чекала вас сьогодні або завтра. Роланд біля тебе? І знову потонула в нічному безгомінні.
— Ні, він спитьі
Він досі не признався їй, що Роланд у таборі. Хай потім. Коли Джо знову виринула на хвилю, він почув, що Тесс ось уже два дні в лікарні.
— Чому? Я вважав, що вона давно здорова...
їх роз'єднали, і він передав трубку Ніні. Вона деякий час посперечалася з операторкою і потім заспокоїла його;
— Вони з'єднають вас ще раз.
— Джо каже, що Тесс у лікарні.
— Тоді підождемо.
Знову всілися на балкоиі, що повис над безмежною синявою моря, яке мерехтіло в місячному сяйві, і лиш вряди-годи сліпучий промінь прожектора краяв його, наче святковий пиріг.
— Навіщо ждати? — озвався Руперт,— Ви, мабуть, стомилися.
— Нічого...
Вона знову була аж надто послужлива й гостинна. Зате він ледве стримував себе — її самодисципліна збуджувала те, що вже не можна було собі дозволити. Спокій ніяк не повертався до нього, і Руперт сподівався, що голос Джо поставить усе на місце. Але Джо — це Джо. Голос її був спокійний і безликий, якою здавалася тепер і вона. Одне її тепле слово, і рівновага повернулася б, та Джо не вміла говорити подібних слів. Все у неї було надто тверезе й помірковане, навіть кохання.
— Олексій не здивується, коли прокинеться? — запитав він.
— Ні,— тихо мовила Ніна.— Він знає, де я.
— Я дуже шкодую, Ніно...— з відчаєм мовив він.
— Тепер це вже стосується лише мене...
Так. Але в нього все так непевно! Голос Джо розбудив усі його сумніви. Він давно знав, що у них різні натури й погляди на світ. Та тепер почав розуміти й багато іншого. Ніна ставала дедалі ближчою й ріднішою йому. І якою б не була та слабкість, що з нею вони обоє змагались, вона породжувала між ними дивну спорідненість, якої Руперт досі ні з ким не відчував.
— Не треба так каратися,— лагідно мовила Ніна. Жінки па диво спокійні, подумав він. У всякому разі,
вона так виглядала, хоч Руперт не йняв віри. Телефон визволив його од подальших допитувань, на які все одно жодної відповіді не було. Руперт ще раз почув незворушний голос Джо і чомусь знову ждав, що віднайде в ньому порятунок. Та де там!
— Вони поставили Тесе дуже болісну клізму,— повідомила вона.— Потім зробили аналізи й заявили, що вона здорова.
— Чудово! — вигукнув він.— Я постараюсь приїхати якнайшвидше.
— Добре, тільки не летіть.
— Чому?
— Кажу тобі, не лети... з Роландом. Поїздом їхати з Москви всьому-на-всього два дні.
— Гаразд,— пообіцяв він і раптом відчув дивну полегкість.