Чи я люблю тебе,— не знаю,-
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.
Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п’ють,-
Спитай, бо я сказать безсила…
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти,— і вирита могила,
І згасло сонце золоте.
1908
"ДУША МОЯ НЕ ЗНА ВЖЕ БІЛЬШЕ ГРІЗ…"
Душа моя не зна вже більше гріз…
І грім замовк, і хмара розплилася,
І там, де кров колись лилася,
Тепер дзюрчить струмок із сліз.
Мовчать руїни, сонце сяє,
І білий стяг примир’я має.
О ні! О ні! Розбитий храм
Встає живий в моїй уяві
І кличе знов в бої криваві
Помстити лютим ворогам,
Зове мене з труни гнилої
Блиснуть мечем і впасти в бої.
І я з землі підводжусь знов,
І знов в мені вогонь палає,
Одна рука меча тримає,
Друга спиня червону кров;
Нове життя буяє в серці,
І знову я стою на герці.
1907
"ХТО ВИ? ХТО ВИ? З НАГАЯМИ…"
Хто ви? Хто ви? З нагаями
І з брязкучими шаблями?
Люде, кажеш? Ми не вірим:
Нащо дивишся ти звіром?
Ух! Який страшний ти, вовче,-
Не дивись на мене довше!
Весь в крові… Скажи: тварину
З’їв ти зараз чи дитину?
Як? — і сам дітей ти маєш?
Їх годуєш? Їх кохаєш?
І для тебе це можливо?
Справді?.. Диво, диво, диво!..
Ну, а зараз ви скакали
І трьох діток розтоптали…
Вам не жалко? Хто з вас батько?
Хто з вас має немовлятко?
Як то?! Сліз у вас немає?
Сліз ніхто із вас не знає?
І не бачили ніколи?
Принести вам повні поли?
Ах! За що ж мене ти вдарив?..
Я ж одужати ще марив…
Ще удариш? Годі, круку,
Бо зламаєш другу руку…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому?
Що скажу тепер малому?..
Ось він вибіже за хату
І почне кричати: "Тату!
Що ж? Приніс сопілку з гаю?
Ну, танцюй, а я заграю".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Як же я вернусь додому…
Що скажу тепер малому…
1908
"СЕРЕД СКЕЛЬ, ГАЇВ, КАМІННЯ…"
Серед скель, гаїв, каміння
Я гранітні мури стрів…
"Гей, чиї це володіння,
Хто фортеці тут завів?"
І, вартуючи на скелі,
Гордо вітер відмовля:
"Ці фортеці і оселі
Гір ясного короля".
1908
Крим. Гори
"ГОРИ ДИКІ І СУВОРІ…"
Гори дикі і суворі,
Вічно горді, мовчазні,
Зверху дивляться в простори,
Де синіє синє море
І зникає вдалині.
Ніби вгледівши в безкраї
Військо ворога свого,
Стежать, як він скелі крає,
Як він мури розмиває,-
І зневажують його.
Крим
"МИНУЛО ДВА РОКИ,— І НУДНО ЇМ СТАЛО…"
Минуло два роки,— і нудно їм стало,
І кожне нового собі забажало…
І рвуть вони зразу залізні кайдани,
І щастя шукати ідуть у тумани.
І роки шукають, і роки блукають,
А спогади ржею серця роз’їдають,
А вколо пустеля, пісок та каміння,
Без місяця ночі, і дні без проміння.
І ось вони стрілись… В обійми б упасти,
Помилку і роки розлуки проклясти,
Та щось поміж ними стіною стояло
І голови журно обом їм схиляло.
"ВЕЧІР… НАВКОЛО ЗИМА І ЗИМА…"
Вечір… Навколо зима і зима…
Стомлене серце болить і дріма…
Сняться йому голубії простори,
Сині степи, і озера, і гори…
"Мила! ми підемо в поле, в гаї?
Тісно, і важко, і душно мені".
"Підемо, любий… Розтануть сніги,
Все оживе, заспіва навкруги…
В цвіт уберуться і ниви, і луки,
Тихо замовкнуть, забудуться муки…
Знову у тебе пісні полетять…
Хворий ти… як твої груди горять…"
1907
"СУМНО І ВЕСЕЛО! СЛЬОЗИ І СМІХ!.."
Сумно і весело! Сльози і сміх!
Зелено, любо, і сіється сніг…
Зимно становиться… Трави й квітки
Хутко вбираються в білі свитки.
В хустках всміхаються личка жоржин,
В смушки сховались коралі шипшин.
В ряднах нап’ятих стоять нагідки,
Всі чорнобривці наділи шапки.
Ніби всі вбрались на свято якесь,
Ніби зійшлись на весілля чиєсь…
Тільки з городу барвінок один
Дивиться журно в садочок крізь тин.
1908
"ХАЙ НАШІ ВЧИНКИ БОЖЕВІЛЬНІ…"
Хай наші вчинки божевільні,
Хай дикий шал в самій меті,
Але ми гордим духом вільні,
І наші душі золоті.
Як дзвони в горах серед тиші
Густимуть наші імена…
Їх хвиля місто розколише,
Їх грім на селах залуна.
Що смерть?! Брати мої,— могила
За нас казатиме всяк час,
І вільний льот народні крила
Направлять весело до нас.
1908
"СТОЮ, ДИВЛЮСЬ НА ВАС З ДОКОРОМ…"
Стою, дивлюсь на вас з докором…
А душу біль і жаль пройняв…
Я вам повірив — аматорам —
І гру борнею уявляв.
Рубались, сіклись ви, кололись,
Упавши, ворога кляли,
І знов — то левами боролись,
То сльози жалібно лили…
Вразили ви мене до краю,
І всі осталися живі…
А я… я в муках умираю…
А я тону в своїй крові.
1908
"СКОРО СОНЦЕ ЗАСМІЄТЬСЯ…"
Скоро сонце засміється,
Зацвіте уся земля,
Та у парі із тобою
Не піду вже більше я.
А один, як привід темний,
Я блукатиму весь день,
Не любуючись квітками
І не чуючи пісень.
Я проходитиму луки,
Я минатиму красу…
І одну розпуку в серці
На край світу понесу.
1907
"ТИ В ТУ НІЧ ДРУГИМ ЗОРІЛА…"
Ти в ту ніч другим зоріла,
Ти другим вінки плела,
Надо мною ж насміхалась
І знущалась, як могла.
Чом же ти, коли дізналась,
Що давно жонатий я,
Вже півроку не смієшся
І заплакана щодня?
1907
"ОЙ І ПИШНО Ж РОЗЦВІЛИ ВИ…"
Ой і пишно ж розцвіли ви
На убогій рідній ниві,
Рясно цвітом її вкрили —
І червоні, й сині, й білі…
Чом же бідному народу
Не дали ви й досі плоду?
Віє вітер із півночі,-
Цвіт летить за ним охоче,
Кида тільки стебла ниві,
Що ростуть на їй щасливі,
Тягнуть сили, точать соки,
Розривають на всі боки.
Ой народні пустоцвіти,
Доки будуть вас терпіти,
Доки будете рости ви
На грудях слабих у ниви?!
Гей! Серпи, я бачу, сяють
І женці пісні співають!