Тим часом паничі никали по залі в хмарах з тютюнового диму, а молодиці притаїлись у паничевому кабінеті й не знали, як звідтіль вискочити. Прушинський вскочив у темний кабінет, так що його не примітили панни, й почав зумисне виганяти молодиць та щипати їх. Молодиці бігали по темній кімнаті, неначе у піжмурки грали, а далі Одарка не видержала та й кинулась протовпом через залу й прихожу; за нею побігла Ярина, а далі Олена, а за Оленою — Василина. Всі були прибрані по-празниковому, а Василина аж сяла квітками та стрічками. Старі панни повитріщали на їх очі.
— Та й багато ж ти, серце Стасю, держиш наймичок,— сказала старша, панна Ядвіґа.
— Та ще й гарних! У тебе, серце Стасюню, не погані наймички, а ця дівчина, то просто на диво красуня,— обізвалась Юзефа, поглядаючи на паничів.
— Аж чотири! — неначе про себе сказала Ядвіга.
— Бо й кавалерів чотири,— якось проти волі вихопилась Юзефа й почервоніла до самих русих кіс.
— Дівчино! Вернися, лишень, сюди! — гукнула Ядвіга на Василину.
Василина вернулась з-за порога.
— Розклади зараз, таки зараз, вогонь та постав до вогню залізка, та вигладь нам сукні, а молодиці нехай скидають свої убори та заходжуються коло печі: треба зготувати гостям вечерю та...
— Нехай вам гладить сукні, хто схоче, а я не буду,— одрубала Василина.
Панни й Ястшембський повитріщали на Василину очі.
— Чом же ти не будеш гладить? — спитала Юзефа.
— Нехай Одарка чи Ярина вам гладять, а я вам не наймичка,— сказала Василина й зблідла на лиці.
Вона щиро любила Ястшембського, знала, що Ястшембський любить її, і вона вважала себе чимось вищим од простої наймички. Грубий тон старої панни обидив її.
— Не видумуй не знати чого! Скидай оті золоті квітки та стрічки та заходжуйся коло печі. Ти наймичка,— так і знай свою службу. Годі тобі танцювати в покоях під фортеп’ян,— сказала із злістю стара панна, завидуючи красі простої мужички.
— Не ви, пані, купували мені ці золоті квітки та стрічки, не для вас я їх і скину,— сказала Василина, стоячи коло порога.
Ястшембський закипів, як окріп. Юзефа од злості веретенилась. І в тітки, й у небожа піднялась бурею шляхетська гордість. Ястшембський насилу вдержався, щоб не вдарити Василину по щоці.
Василина повернулась, гуркнула дверима й вийшла у пекарню.
— Серце Стасю! Що це за наймичка в тебе! — крикнула Ядвіга.— Нащо так розпустив оцих наймичок?
Стась стояв і мовчав.
Одарка і Ярина поскидали з себе празникову одежу й повбирались у буденну. Вони заходились коло печі варити вечерю. Василина впала на лаву, сперлась на стіл ліктем і неначе вмерла. Її бліде лице стало неначе зроблене з воску.
Чад од диму, од наливки закрутив її голову. Недавні танці, у которих нею милувались всі паничі, милувався коханий Стась, ще вище підняли її думку вгору. Білий лоб з високими бровами й тепер гордо піднімався вгору, обрамований золотими квітками та рожами. Василині хотілось танцювати й танцювати, слухати музики й ще танцювати до втоми. А тут приїхали противні старі панни, знущаються над нею, нагадують їй, що вона далеко стоїть од коханого Стася, що вона не більше, як проста наймичка.
Незабаром Ядвіга й Юзефа ввійшли у пекарню й почали розпоряджатись, як у себе дома. Вони звеліли нарізати курей, зварити суп, спекти печеню, а потім, після вечері, зробити для їх обох ванну.
Молодиці порались коло печі, а Василина сиділа коло столу, наче горда панія, й з злістю поглядала на паннів. Старі панни скоса поглядали на її чудові очі. Очі блищали, як у вовчиці. Панни боялись зачіпати Василину..
Закиркали кури під ножем. Запалало в печі. Молодиці носили відрами воду, наливали в казани, гріли окропи та кляли старий паннів: їм прийшлось покинути покої, перейти до печі, брести по снігу до бочки з водою, гріти окропи на ванну старим відьмам.
Старі панни закидали небожів кабінет валізами та скриньками, завішали усякими сукнями та капелюшами. Вони позачісувались, поприбирались в гарні сукні, в квітки та стрічки й повиходили до паничів. Паничі сиділи за столом у залі й курили цигари, смутно поглядаючи на старих паннів. Пляшки, чарки, молоді гарні молодиці щезли, й перед паничами, неначе якимсь чудом, стриміли дві старі панни.
Ядвіга була стара та суха, як опеньок. Довгий сухий ніс стримів, наче притика у возі. Юзефа була ще гарна з лиця, повновида, з довгими повними щоками, з довгим тонким носом; повне воло висіло на всю шию. Врівні з ними Хшановський та Мошицький виглядали молодими паннами, у котрих повиростали навіщось ріденькі бороди.
Розмова не клеїлась. Панни кокетували, спідлоба поглядали на велику гарну постать Прушинського й все зачіпали його. Недавня оргія, котру почули старі панни носами, дуже роздратувала їх.
— Але пан Прушинський добре танцює,— сказала Ядвіга,— я не знала, що ви так умієте танцювати козачка.
— Ат... під веселий час... Чом же й не потанцювати,— ледве обізвався Прушинський.
Хшановський і Мошицький поспускали очі додолу, їм було дуже сором перед паннами. Вони були з луччих сімей і знали, що ці панни порозказують всім у цілому повіті за дикий бал. Одначе всі паничі були дуже звичайні й делікатні, як аглицькі джентльмени. Ніхто не подумав би, що вони за годину перед тим обходились з молодицями з замахами й мінами щирих українських парубків.
Тим часом подали чай. Паничі розговорились. Панни цокотіли, як сороки. Вони розказали, що зібрались їхати на ніч у Богуслав до костьолу, але збились з дороги й мусили заїхати до свого небожа. Після чаю подали вечерю. За вечерею дикий бал зовсім вийшов, як пара, з паничівських голів. Вони з диких паничів поставали зовсім свійськими, зовсім європейськими паничами, підносили потраву паннам, подавали тарілки, наливали вино. Юзефа дала собі слово запагубити навіки гарного Прушинського, а Ядвіга була ладна вдоволитись і тоненьким Хшановським.
Міцний дух од цигар, дух паничівський, дуже для них наркотичний, паничівська компанія — все це дуже роздражнювало старих паннів. Юзефа після вечері чіплялась до Прушинського, а стара Ядвіга до Хшановського. Вони обидві кокетували, вертілись, бігали по кімнатах, грали на фортеп’яні, але все те нічого не помагало. Паничі, після веселого дикого балу, дуже нудились, позіхали у вічі старим паннам, а далі пішли на другу половину спати.