Марія заворушилась, бігала по хаті, одставивши праву руку, а музики наближались до хати і вступили в сіни. Ріжок та скрипка розлили по сінях голосний згук. Двері в хату одчинились, і через поріг переступив Мина, високий, поставний парубок, з ріжком у руках. На йому була чорна свита, накинута наопашки, солом’яний бриль, біла сорочка й червоний пояс. За ним увійшов невеличкий парубок з скрипкою. Він був такий невеличкий, що його огрядний товариш зовсім заслонив його своїми плечима.
— Добривечір тому, хто в цьому дому,— сказав Мина товстим голосом.— Чи ти, Маріє, дома? Ого! Та тут дві Марії,— сказав Мина, глянувши на Василину.
— Ба, одна Марія, а друга Василина,— сказала Марія, почервонівши, як маківка.
Обидві молодиці були вбрані в нову гарну одежу, однаково зав’язані новими хустками; обидві були гарні й однакові на зріст.
— Яка ж це Василина? — питав Мина, приступаючи ближче до Василини і придивляючись до її лиця.
— Не впізнавай, бо все одно не впізнаєш,— сказала Марія.— Василина служить не в вашій сахарні, а у нас, у суконному заводі.
— Та й гарна ж ця друга Марія,— сказав Мина,— та шкода, що в хаті поночі. Дай, лишень, Маріє, світла!
— Не дам, нехай кортить,— сказала Марія.
Тим часом Мина витяг з кишені око горілки й поставив на стіл. Марія засвітила свічку.
— Та й гарні ж до тебе, Маріє, збираються молодички на вечорнички! Коли б було знаття, то я б приніс друге око горілки,— сказав Мина.
— Як вип’ємо одно, то й друге принесеш,— сказала Марія, крутячи перед Миною головою.
При світлі забіліло в Мини широке лице, зачорніли товсті брови, котрі зрослись докупи на переніссі, неначе од виска до виска йшов дугою молодий місяць. Чорні очі блищали під тією дугою, як вугілля. На білому лиці чорніли здорові вуса.
— Чом же в тебе, Маріє, немає й досі дівчат? — спитала скрипка.
— А хто любить грибки,
А я печерички;
А хто любить дівки,
А я молодички! —
затяг Мина, становлячись боком, плече об плече, до Марії та поглядаючи на неї скоса. Чорна дуга піднялася вгору на білому лобі й знов у одну мить спустилася вниз.
— Чи ти, Василино, стеблівська, чи захожа? — спитав Мина у Василини, нахиливши своє лице до її лиця так близько, що один вус черкнувся об її щоку.
— Питай, козаче, здалека, коли хочеш в мене правди випитати,— сказала Василина, одхиливши назад голову.
— Яка ж ти недоторкана. От люблю Марію за те, що доторкана! — сказав Мина, вхопивши Марію за плече.
— Ой, цур тобі! Вхопив за плече, як ведмідь,— крикнула Марія й вдарила Мину по плечі.
— Сяду я коло Василини, то, може, допитаюсь правди,— сказав Мина і сів поруч з Василиною.
— Не питай, козаче, у мене правди: я не кожному скажу,— сказала Василина, посунувшись од Мини.
— А кому ж ти скажеш правду? — спитав Мина.
— Скажу тому, кого люблю,— сказала Василина.
— А хіба ж ти мене не любиш? — спитав Мина.
— Я тебе вперве бачу у вічі,— сказала Василина, глянувши на його.
— Високі у вас, кумо, пороги! Не нам через їх ступати. А може, й нам? — сказав Мина, скоса поглядаючи на Василину.
— Не знаю,— сказала Василина.
Рипнули двері. В хату почали сходитись дівчата, поза-кутувані хустками. Вони поскидали свитки, порозкутувались. У всіх голови були тільки що змиті. В косах зеленів барвінок, червоніли квітки осінньої оргинії. На дівчатах були білі чисті сорочки, чистенькі спідниці. То були фаб-рицькі дівчата, з чистими делікатними руками, з білими, не загорілими видами, трохи блідими од фабрицької роботи, од нічної зміни коло парових машин. Вони були проворніші й сміливіші за дочок хліборобів, вміли пишатись, неначе вони були панянки, ходили дрібного швидкою ходою, нагинаючи плечі й голову трохи вперед. З парубками вони жартували делікатніше, ніж сільські дочки хліборобів.
Чимала Маріїна хата почала сповнятись дівчатами. Задріботіли язики, защебетали дівчата, як птиці в гаю. Одна дівчина, крадькома од матері, принесла яєць, друга паляницю, третя пшона і сала. Одна вкрала у матері курку й принесла її на вечорниці живою. Курка закиркала на все горло. В хаті піднявся регіт. Декотрі проворніші дівчата позакачували рукави, затопили й опатрали курку й вкинули її в юшку. В хату почали сходитись парубки. Коли це у сінях закувікало порося. Двері одхилились, в хату полетіло порося й впало серед дівчат.
— Ой лишенько! Хто це кидається поросям! — підняли гвалт дівчата і розсипались на всі боки.
Порося залізло під лаву й рохкало, а в хату ввійшов високий тонкий парубок, той самий, що вкинув в хату порося.
— А я вам, дівчата, гостинця приніс,— сказав він, скидаючи шапку.
— А де ж твій гостинець? — спитала Марія.
— А то десь рохкає. Чи не сховала часом, Маріє, в скриню,— сказав парубок-штукар.— А одчини, Маріє, скриню!
Дівчата зареготались, а парубок поліз під лаву ловити порося. Бідне порося наробило такого крику, що дівчата затуляли вуха.
— Та коли його мерщій! Цур тобі з твоїм поросям! — кричала Марія на всю хату.
Парубок взяв ножа і поволік порося за задні ноги через поріг.
— От і приніс клопіт! Треба буде заходжуватись коло поросяти,— сказала Марія.— Дівчата, загадаймо хлопцям, нехай обскромадять порося, про мене, і зубами, а ми тим часом будемо танцювати.
— Коли б часом хлопці не з’їли поросяти живим, мов вовки-сіроманці,— говорили дівчата, сміючись.
Тим часом Марія почала частувати всіх горілкою. Вона подала чарку Василині. Василина подякувала.
— Чи вже ж ти, Василино, не п’єш горілки? — сказав до неї Мина.
— Колись пила, та вже забулась,— обізвалась Василина.
— А якби я почастував тебе наливкою, чи випила б з моїх рук? — спитав Мина.
— Не знаю, може б і випила,— сказала Василина.
— Для такої молодиці не шкода й заходу. Нате, хлопці, гроші, та побіжіть на місто, та принесіть пляшку наливки! — крикнув Мина, витягаючи з кишені гаманець.
Один хлопець побіг за наливкою, а другі попарили окропом порося, розтягли його за ніжки, штовхали його, скубли, плескали долонями, смикали за хвіст та за вуха.
Тим часом парубок приніс наливки. Мина почастував Василину, Василина випила й повеселішала.
— Грайте-бо, музики, бо я хочу танцювати,— сказала Марія,— Заграй-бо, Мино!
— Як Василина піде танцювать, то ладен грати,— сказав Мина, скоса повернувши брови до Василини.