— Я з діда й прадіда стеблівський шляхтич і живу з матір’ю над самою Россю. Марія мене добре знає,— сказав Михалчевський.
— Де ж ви на роботі? — спитала Василина,
— В рафінаді. Я там служу за столяра, а мати господарює дома,— сказав Михалчевський.
Василина хотіла спитати його, чи він жонатий, чи парубок, та не посміла.
— Іване, чом ти й досі не женишся? — спитала його Марія.
— Бо й досі не назнав собі дівчини або… молодиці,— сказав Михалчевський.
— Чи вже ж ти взяв би за себе молодицю? — радісно спитала його Марія.
— А чом же? Не всі ж женяться з дівчатами. Часом молодиці бувають кращі за дівчат,— сказав Михалчевський. Марія зареготалась і присунулась до Михалчевського ще ближче, заглядаючи йому в очі. Михалчевський думав одсунутись од неї, та вдержався; од Марії так і тхнуло горілкою.
Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї. В неї з’явилась думка, що Михалчевський прийшов до неї, а не до Василини. Вона почала вертіти головою й пишати губи.
— Чом тебе, Йване, ніколи не видно на музиках? — сказала Марія, моргнувши на його однією бровою.
— Коли нема часу ходити. В будень робота, а в неділю треба одпочити.
— Ти приходь до нас, та найми нам музики, то ми потанцюємо, а ти подивишся,— сказала Марія, нахиливши голову й поглядаючи на Михалчевського якось спідлоба, з-під брів.— Чого тобі сидіти з старою матір’ю? Коло старих й сам постарієшся, а коло молодих й сам помолодшаєш.
— Та я ще не дуже старий,— сказав Михалчевський, скоса поглядаючи на Василину,
— Так-то, Йване! Не засиджуйся коло матері та липни більш до нас, то, може, до кого й прилипнеш. Приходь у неділю на музики та й погуляємо,— сказала Марія й неначебто потерла рукою лоба. Вона пригладила пальцями брови.
— Коли будеш твереза, то й музики найму,— сказав Михалчевський.— А ви, Василино, будете танцювати в неділю?
— А чом же й не потанцювати? Тільки й нашого, що натанцюємось та нап’ємось,— сказала Василина.
— Чого ж "нап’ємось"? Хіба не можна гуляти, не пивши?— спитав Михалчевський,
— Чому не пити, коли поять, не знаю вже, чи добрі, чи лихі люди,— сказала Василина.
— Мабуть, лихі,— смутно обізвався Михалчевський.
— Тільки от що, Йване: як будеш йти до нас, то бери в руки доброго кия, бо кругом нас хлопці, як густа хмара,— сказала Марія, одкинувши голову назад і запишавшись.
— Я й без кия зумію обійтись. Мені б хотілось побалакати з вами без тих густих хмар,— сказав Михалчевський.
— А коли хочеш обійти ті густі хмари, то виходь в ту неділю в панський сад. Ми там будемо гуляти у неділю по обіді, доки зберуться музики. Там гуляють фабрицькі пани й паничі, й ті залицяються до нас, от що! — сказала Марія, крутнувши головою і зовсім присунувшись до Михалчевського.
Михалчевський ледве видержав. Марія дихала на його якимсь чадом, як старе горілчане барило. Він встав, узяв шапку й попрощався.
— Виходь же до нас у садок, а коли хоч, то приходь до нас і на вечорниці. Та не забудься принести медяників та волоських горіхів,— гукнула з порога Марія,
— А ти таки любиш медяники, га? — гукнув з-за воріт Михалчевський.
Надворі почало темніти. Михалчевський пішов городами понад самою Россю. Стежечка вилася високо над скелями по зеленому косогору, то вибігала на вершок скелі, слалася по камінні, то знов спускалась в маленькі западини. Внизу глибоко мріла вода. Надворі було тихо й тепло, а на серці в хлопця було ще тепліше. Кохання обливало його душу теплом літнього тихого вечора. Він прийшов додому й сів на призьбі. Стара Михалчевська вийшла з хати й винесла на призьбу вечерю. На Михалчевській було убрання, як на простих сільських молодицях. Тільки широкий викладчастий комір перкальової сорочки, хустка на шиї, хустка на голові, зав’язана просто без очіпка одрізняли її од сільських молодиць. Вона простелила на призьбі рушник і поставила вечерю. Михалчевський скинув жупан і бриль, взяв кілька ложок страви й поклав ложку на рушник.
— Чому ти, сину, не їси? — спитала його мати.
— Чогось мені не хочеться їсти,— сказав тихо син.
— Де це ти, сину, так довго барився? — спитала мати.
— Гуляв. Надворі так гарно та тепло. Я забалакався з людьми на місті,— сказав син.
Мати пішла в хату й лягла спати, а син ще довго сидів на призьбі та все думав, похиливши голову. Над чорним високим берегом Росі чорніло дерево в садках, неначе темні визубні були вирізані на гарячому червонуватому небі. Біла церква на скелі була легко облита рожевим одлиском. Внизу коло церкви на лиснючій воді чорнів серед Росі порон, а на йому ледве мріла біла сорочка поронщика коло кодоли. Рось мліла тихим олив’яним світом між чорними скелями, неначе засипала, дрімала. А в душі в Михалчевського розгорювалась любов все більше та більше. Василинин вид не сходив з його думки.
"Мабуть, Василина була нещаслива, коли не хоче нічого розказувати про себе. Чи вже ж я візьму її за себе, не допитавшись, хто вона й звідкіль вона?" — думав Михалчевський, дивлячись на тихий світ вечірнього неба.
Над червонуватим, неначе розпеченим у вогні небом на заході блищала вечірня зірка. Перед Михалчевським неначе блиснули круглі веселі чорні Василинині очі. Він неначе заглянув у ті чудові очі.
"Хто б вона не була, яка б вона не була, а я її любитиму, доки мого віку. Недобра людина не могла б дивитись на мене так ласкаво й весело, та ще такими чудовими очима",— подумав Михалчевський, важко зітхнувши.
Тиждень тягся, як вік, для хлопця. Він насилу діждався неділі, убрався й пішов до церкви. Неділя була ярмаркова. Велика церква була зовсім порожня, тільки попід стінами тулились діди, баби та малі діти. Ярмарок недалечко од церкви гув, як рій бджіл, і той гук лився у церкву через одчинені двері. Михалчевський переглядів усіх людей. Василини не було в церкві.
Зараз по обіді, убравшись та причесавшись, Михалчевський пішов в панський садок. Він переліз через перелаз коло самої церкви і пішов з крутої гори вузенькою стежечкою в сад. Панський сад був зовсім запущений. Молодий польський пан жив за границею й тільки на кілька місяців приїжджав навідатись до господи. Садок ріс на волі в глибокій долині. Та долина була не більше як широка розколина в кам’яному грунті. Долина то звужувалась між кам’яними стінами, то розширювалась між крутими косогорами. А на дні тієї долини шуміла маленька річечка Боровиця по кам’яному дну, падаючи з каменя на камінь, і вливалась у Рось під самою високою скелею. Вся долина заросла високими старими вербами, осокорами, акаціями, липами та тополями. Розкішне дерево гналося понад водою вгору скільки в його було сили. Осокори й верби гніздами зеленого здорового гілля виганялися вище од скель. Місцями дерево розстеляло свої верхи над скелями по зеленій траві. Над крутими, як стіни, скелями зверху був насаджений дикий виноград. Цілі куделі, цілі гнізда густого винограду хапались за верхи зеленого дерева, проривались через його й звішувались униз по кам’яних стінах, як розкішні дівочі коси, як руна дорогого зеленого шовку. Тонкі кінчики винограду були жовто-зелені й звішувались з сірих скель, часом зарослих зеленим оксамитовим мохом, як нитки, як китиці оксамиту на дорогій зеленій тканці. Над густими зеленими масами дерева подекуди вискакували вгору високі тополі, рівні та тонкі, як воскові свічки. Одним одна доріжка, колись вимощена цеглою, тепер до половини заросла зеленим мохом, то вилася понад самою Боровицею, то йшла місцями під самою кам’яною стіною, прикритою зверху гніздами гілля та винограду. Світ сонця ледве пробивався через листя й падав на доріжку крапельками золота. Під самими скелями стояла густа тінь. Якась дивна свіжість була розлита під тими скелями, завішаними зверху зеленими завісами з винограду та листя...