Тимчасом Логр запевняв, що відділи незабаром будуть цілком створені. Флоран почав розподіляти ролі. Тоді якось увечері, після рішучої суперечки, Шарве, зазнавши поразки, підвівся, взяв свою шапку й промовив:
– Прощавайте, ламайте собі карки, якщо хочете... Я на це не піду, чуєте? Я ніколи нічого не робив задля чужого шанолюбства!
Клемане, накидаючи шаль, холодно додала:
– План безглуздий.
Побачивши, що Робін прихильно поглядає на те, як вони збираються піти, Шарве запитав, чи не піде і він разом з ними. Але Робін, в якого ще залишилося на три пальці пива в кухлі, обмежився тим, що простяг їм руку. Подружжя більше не поверталось. Одного дня Лакайль розповів компанії, що Шарве з Клемане відвідують пивну на вулиці Серпант; він крізь вікно побачив, як вони із запалом розмахують руками в центрі уважної групи дуже молодих хлопців.
Флоранові ніяк не вдавалося завербувати Клода. Один час він мріяв передати йому свої політичні ідеї, зробити його своїм учнем і помічником у революційній роботі. Щоб познайомити Клода із своїми широкими проектами, він колись увечері привів його до Лебігрової винарні. Але Клод, просидівши там кілька годин, тільки зробив ескіз з Робіна в капелюсі та пальті коричньового кольору, що уткнувся бородою в головку тростини. Потім, вийшовши з Флораном, він сказав йому:
– Ні, мені, бачте, зовсім не цікаво те, що ви там розповідаєте. Може, воно й дуже розумне, але не для моєї голови... Однак який цікавий екземпляр цей проклятий Робін! Він глибокий, як криниця... Я ще зайду туди, тільки не заради політики: мені хочеться зарисувати Логра й Гавара і помістити їх з Робіном на одній чудовій картині, про яку я думав, доки ви обговорювали питання про... як його там? Питання про дві палати, – здається, так?.. Ви тільки уявіть собі Гавара, Логра й Робіна, які, сидячи за кухликами пива, розмовляють про політику. Та це мало б у Салоні успіх, друже мій, гучний успіх, – справжній твір нашого часу!
Флоран був засмучений політичним скептицизмом свого приятеля. Він присилував його піднятися нагору до своєї мансарди і протримав його там до другої години ранку на вузькому балконі перед синіючою громадою Центрального ринку. Він читав художникові настанови, казав, що Клод не чоловік, коли він такий байдужий до добробуту своєї країни. Але художник хитав головою і відповідав:
– Ви, мабуть, маєте рацію. Я егоїст. Я не можу навіть сказати, що малюю для своєї батьківщини, по-перше, тому, що моїх ескізів усі жахаються, а по-друге, тому що я, коли пишу, думаю тільки про власне задоволення. Це все одно, як я лоскотав би себе; коли я пишу, мені хочеться сміятися... Що ви хочете? Я так створений, не топитися ж мені через це! До того ж, Франція не потребує мене, як каже моя тітка Ліза... Та крім того... Дозвольте мені бути щирим з вами... Я і вас люблю саме за те, що ви політикою цікавитеся так само, як я живописом. Ви себе лоскочете, мій милий.
Але через те що Флоран заперечував, Клод додав:
– Та облиште, будь ласка! Ви митець у своєму дусі, мрійник у сфері політики; держу парі, що ви проводите тут вечори, милуючися зірками, наче це виборчі бюлетені, що голосують за безконечність... Одно слово, ви лоскочете себе своїми ідеями про справедливість і правду. Ваші ідеї, так само як і мої ескізи, жахають буржуїв. І, говорячи між нами, якби ви були Робіном, невже ви думаєте, що мені цікаво було б приятелювати з вами? Ох, поете, поете!
Потім Клод почав жартувати, казав, що політика ніскільки не турбує його, бо він звик до неї в пивних та в майстернях художників. З цього приводу він розповів про кафе на вулиці Вовільє, що містилось на нижньому поверсі будинку, де жила Сар'єтта. Це була закурена тютюновим димом зала, заставлена лавами з витертою оксамитовою обивкою та мармуровими столами, що пожовкли від слідів кави з ромом; тут звичайно збиралася блискуча молодь з Центрального ринку. Тут пан Жюль царював над бандою носильників, продавців з крамниць, кавалерів у білих блузах та оксамитових картузах. Сам він носив біля бакенбард по пасму волосся, приліпленого до щоки у вигляді завитка. Щосуботи Жюль підрівнював собі волосся на потилиці і підголював його так, щоб було видно білу шию. Цю операцію робив перукар з вулиці Дезекю, де Жюль платив помісячно. Сар'єттин приятель задавав тон усім відвідувачам кафе, коли він з завченою грацією грав на більярді, виставляючи стегна, заокруглюючи руки й ноги, майже лягаючи на сукно і вигинаючись так, щоб можна було оцінити його спину. Скінчивши партію, молоді люди починали розмови. Банда була реакційною і дуже світською. Пан Жюль читав зрідка бульварні газетки. Він підтримував знайомство з персоналом маленьких театрів, був на "ти" з злободенними знаменитостями, знав, чи мала успіх, чи провалилася п'єса, яку грали напередодні. Але пан Жюль грішив і політикою; його ідеалом був Морні, якого він так і називав без титула. Він прочитував звіти засідань Законодавчого корпусу й реготав з найменшого дотепу Морні. Цей Морні чудово вмів посміятися з республіканської погані! І, розвиваючи свою думку, Жюль доводив, що тільки наволоч ненавидить імператора, бо той хоче добра всім порядним людям.
– Я іноді заходив до їхнього кафе, – сказав Клод Флорану. – Вони мають такий кумедний вигляд, коли, сидячи з своїми люльками, базікають про двірські бенкети, наче їх запрошують туди... Той хлопчина, що живе з Сар'єттою, – знаєте? – дуже сміявся нещодавно з Гавара. Він називає його дядьком... А коли Сар'єтта зайшла за Жюлем, їй довелося платити за нього; і взяли з неї аж шість франків, бо Жюль програв на більярді вгощення... А гарна дівчина Сар'єтта, правда?
– Та ви, як бачу, он який! – промовив, усміхаючись, Флоран. – Кадіна, Сар'єтта і, мабуть, є ще й інші?
Художник знизав плечима.
– Помиляєтеся, – відповів він. – Мені жінки зовсім не потрібні; з ними надто багато клопоту. Я навіть не знаю, що з ними робити; мені завжди було страшно підійти до них... На добраніч, лягайте спати. Якщо ви колись станете міністром, я даватиму вам поради у справі прикрашення Парижа.
Флоран мусив відмовитись од думки зробити собі з Клода слухняного учня. Це його засмутило, бо, незважаючи на благородне засліплення фанатика, він відчув нарешті навколо себе атмосферу ворожості, що з кожною годиною згущалася. Навіть у Мегюденів він зустрічав більш холодний прийом. Стара стиха глузувала, Мюш не слухався, красуня Нормандка виявляла раптову досаду, коли, присуваючи свій стілець до його стільця, не могла добитися, щоб він не був стриманий. Молодиця навіть сказала якось учителеві, що вона йому, мабуть, набридла, а він тільки посміхнувся ніяково на ці слова, так що вона сердито сіла по другий бік столу. Флоран також утратив приязнь Огюста. Ковбасник-підмайстер не заходив більше до його кімнати, коли ввечері підіймався до себе на мансарду лягати спати. Він був переляканий чутками, що ширилися про цього чоловіка, з яким він раніше не боявся просиджувати в зачиненій кімнаті, аж до півночі. Огюстіна взяла з свого нареченого слово, що він більше не буде такий необережний. А Ліза остаточно розізлила молодих, попросивши їх відкласти весілля, доки кузен не звільнить кімнату нагорі; господиня не хотіла відступати новій продавщиці свого кабінетика на першому поверсі. Відтоді Огюст почав бажати, щоб "каторжного швидше засадили". Він підшукав ковбасну, про яку мріяв, хоч і не в Плезансі, а трохи далі, в Монружі. Торгівля свинячим салом ставала вигідною. Дурненька гладуха Огюстіна говорила, заливаючись сміхом, що вона особисто готова переїхати. Недивно, що вночі при найменшому шумі підмайстер прокидався і радів, уявляючи собі, що це нарешті прийшла поліція арештовувати Флорана.