Василь заснув мертвецьким сном...
Прокинувся аж рано від того, що йому руки під головою дуже потерпли. Зразу не знав, що з ним діється, і де він? Він став машинально терти руки долонями поки очуняв зовсім. В сінях чути було притишений голос пані Підміської. Опісля вона відхилила потихоньки двері кімнати і заглянула туди. Василь зразу устав з постелі.
— Добрий день вам! Що? Ви навіть нероздяга-лись!
— Та я й не повернувся на бік, а спав увесь час мов камінь горілиць, так як учера поклався. Я і не думав, що так твердо засну, гадав, що лише трохи подрімаю поки батько прийде.
— Батька зовсім небуло, даремно ждали...
— А може він зовсім до Самбора вчера не приїздив?
— Якже? Я його вчера бачила на власні очі, пізнала і його і його коника і парубка Максима.
Василь нагадав собі, що і Презес вчера його бачив у себе...
— Дивне диво. Що воно таке могло статися, що батько тут був і не прийшов. Побоюсь, чи що йому не приключилося і тому я зараз вибираюся пішки до дому...
— Та що вам зараз лихе привиджується? Де ж на таку страшну спеку пускатися в дорогу? Побачите, що батько непремінно приїде сьогодні.
— Ні, добродійко, я таки неспокійний і піду. Мені непершина. Не раз я і дві милі перебіг пішки...
— Як собі хочете, коли вже наважились, але перед обідом я вас непущу. Опісля трохи похолодніє.
Пані Підліська вийшла за своїм ділом, а Паранці казала принести води для панича вмитися. Пані Під-ліській також було загадочним, чого старий Пандяк до них не поступив, як це робив кожнього разу, а особливо вчера, як сподівався, що Василь приїде...
Василь вмився, поснідав і пішов до міста. Там впевнили його знайомі жиди, що тато був в Самборі, робив покупки ще до обіду, а пізніше вже його ніхто не бачив. Притім розказували йому про ріжні злодійські штуки вчерашнього дня.
Між иншими одна подія була така незвичайна, що Василь мусів нею зацікавитись. Вже над вечером стояла бричка з кіньми о. Стебницького коло готелю Бреннера, де звичайно заїздили дооколичні священики. О. Стебницький вже мав від'їздити, аж стрінув його давний товариш шкільний, а тепер інспектор міської поліції Каспшицький. Пішли оба на пиво таки до Бреннера. Не вспіли випити по шклянці, як прийшов там піддячий Гаврило, що все з єгомосцем їздив, і за-лепортував:
— Прошу єгомостя, прийшли два поліцаї і забрали коні з бричкою на поліцію, казали, що на вулиці з кіньми стояти неможна, що так наказав пан інспектор.
о. Стебницький видивився на свого товариша.
— Я такого приказу не видавав, хіба, що коні полишені були би без догляду. Може ти де пішов, а коні лишив самі?
— Ні, прошу пана,— каже Гаврило,— я сидів на козлах і держав віжки в руках, бо наші коні бистрі...
О. Стебницький занепокоївся і хотів виходити. Його задержав інспектор.
— Не хвилюйся, то якась помилка, непорозуміння. Коний тобі на поліції не з'їдять, ще вип'ємо по шклянці, бо я сьогодні страшно спрацювався... З тими злодіями ярмарковими, з конокрадами, то страшна морока.
На спогад конокрадів обом зробилося страшно, огорнуло їх якесь лихе прочуття. Вони вже не пили другої шклянки, а поспішали оба на стражницю по-ліційну в ратуши. Та тут довідався інспектор, що не лише жадних заариштованих коней нема, але ніколи й не було...
— Чому-ж ти йолопе не держався коний? — питає інспектор.
— Бо мені казали піти сказати єгомосцеві...
— Пропали мої коні,— голосив О. Стебницький, крізь сльози...
— Підожди, ми пошукаємо,— каже інспектор.
Змобілізували усю поліцію, нічних стражників, жандармерію і стали шукати. Люди бачили, як двох поліцаїв в мундирах їхали бричкою і добрими кіньми, та поїхали попри млин на бліх. Туди пішла погоня, якою кермував сам інспектор. Перешукали всі закутини, пішли далі на новий світ. Подорозі приказав інспектор переглянути жидівський цвинтар, і диво! Коні найдено на цвинтарі між гробами, в кущах пов'язані на всі чотири ноги. Так само найшли васаг брички без коліс. Знайшли потім і колеса. Жидівський грабар нічого не вмів сказати, бо його з вечера не було дома, а як прійшов, то ворота окопища були, як звичайно замкнені. На велику радість о. Стебницького коні знайшлися. Але злодіїв не зловили, з того дуже люту-вавсь інспектор, що злодії так безкарно підсшивають-ся під його фірму. Про ті події люди цілий тиждень ще говорили, розбігаючи його на всі лади. Крім цього розказували ще про інші річи, які мали місце перед роками, і не тут, та божилися, що це сталося якраз минулого четверга в Самборі.
Василь мусів повірити людям, що в повіті бушує якась невидима дуже проворна шайка злодіїв, яка не то краде, але і розбиває людей по дорозі та грабує. Нарікали на непорадність жандармерії і ремстувували, чому уряд не вживає до того війська і не освободить околиці від такої язви. Василь зміркував, що в місті заволоділа усіми паніка. І знову занепокоївся про батька, чи і йому чого від злодіїв та розбишак не приключилось по дорозі. Це знову закріпило в ньому постанову, щоби негайно вертатися до дому.
Пані Підліська сказала рішучо, що його перед обідом не пустить. При обіді розказував Василь, те що чував в місті про злодіїв, та що сам вчера на ярмарку бачив. Хотів також сказати про загадочний погляд пійманого окрівавленого конокрада, та в тій хвилі нагадав собі відразу, що той чоловік минулого року служив за наймита у його батька і він з ним стрічався, коли побував на феріях. Василь закусив зуби і вдарив себе по чолі долонею. Він якраз хотів розповісти паням за цього злодія, та нагадавши відразу це, над чим вчера мозолив свій мізок, він здержався і замовчав. Йому стало соромно признаватись, що такий поганець служив у його батька. Василь сам не міг собі витолкувати, чого властиво йому соромитися, що наймит злодій на злу дорогу ступив і вийшов на коновода.
Пані Підліська трохи затрівожилась. Навряд Ганя сміялася з того і каже:
— Нам, мамо, нічого злодіїв боятися, бо у нас нічого брати...
— Говори здорова, а коли б так вивели нашу корову, або порося, то таки мене дуже підтялоби.
— Але ж мамо, та вони лише коні крадуть, а коров не чіпають.
— Злодій все вкраде,— каже Василь.
— А чогож ви їх називаєте конокрадами, чи пак коноводами?