Єсть така трава — чистотіл називається... На землях роменських росте. Де ж ті землі роменські незвідані? Калина плакала, сльози скочувалися по щоках, по шиї, але то вже було не Калинине тіло, і вона не втирала сліз.
— Ну от, тепер все буде гаразд,— сказав Андрій, намагаючись не зустрітися поглядом з Калиною.— Тепер усе буде гаразд, ти тільки їя^, чуєш?
— Андрію, мені хочеться бути фонтаном.
— Калино, не треба. Будь мужня і розумна. Ти дуже хороша, Калино... Хочеш, я тобі розповім, як я слухав Баха в Домському соборі?
— Я хочу бути Домським собором. Нотою в музиці Баха. Не звертай на мене уваги. От собі — звичайний приступ меланхолії. Таких як я, у старовинній Спарті ще немовлятами скидали вділ зі стіни. У прірву. Щоб не докучали собі й іншим. Поки ще навіть не встигали усвідомити себе — скидали. Як я собі осточортіла. Я тобі заздрю, мені здається, що ти сам собі ніколи не обриднеш.
— Перестань, Калино. Все вже позаду. Навіщо ж істерика?
— Ну, звичайно, істерика. Під три чорти з такими істеричками, котрі мізерну особисту подію роздувають до розмірів всесвітньої катастрофи. Слухай, а може, вони мають рацію, ці істерички? Тисячі катастроф, катаклізмів, заворушень — внутрішніх, таких же непересічних, як зовнішні,— хіба вони не рів-
—
ні одне одному 1 І хіба ті, зовнішні, — не бувають часом результатом катастроф внутрішніх?
— Калино, перестань. Спробуй заснути, добре? І обов'язково їж, моя хороша, чуєш?
— Добре, я їстиму.
Боязко роззиралась Калина по кімнаті, наче втрапила в незнайоме місце.
"Бідна ти моя",— думав Данило.
На столі стояли квіти, лежала коробка цукерок, сліпуче виблискувала натерта насвіжо підлога, і вікна також блискотіли, і келихи на столі — Антосько й Андрій раді були з роботи своїх рук, вони так гарно приготувалися до її приходу — от лише віолончель, замкнута в похмуро-чорний, як фрак, футляр, надаремно намагалась випростати завмерле чутливе тіло. Все стояло на своїх місцях, нічого не пересували,— Калині здавалось, що кімната інша, 'і речі витісняють і виштовхують її геть, вона б хотіла все чисто забрати звідси, залишити голі кімнати, аби Андрій не чіплявся очима за кожний предмет, поминаючи поглядом її, прикриваючись тими зайвими речами, котрі витісняли її з дому. Андрій знайшов спосіб стати далеко, відгородитися від неї — аби лиш не торкнутись рукою її тіла, аби не мусити затримувати погляд на ній, Калині.
— Що ти, Калино? Ти чогось хочеш? — запитав Андрій.
— Хочу. Знаєш, чого я хочу? Я хочу захотіти чого-небудь. Інших бажань я не маю.
— Ну-ну, не треба. Не треба, Калино. Тепер усе буде гаразд.— Говорячи, Андрій дивився на Данила, і Калина вичитала в тому погляді тільки одне: бачиш, починається знову, що робити тепер? Що тепер робити і як бути?
Віолончель тихо поскаржилась і відступила, коли до неї доторкнулись Калинині руки. Вона визволила інструмент з футляра, тепер на деці ясніла плямка від світла, і крізь ту плямку, як через вікно, можна було бачити, що діється в душі віолончелі. З естради нікому не видно муки на Андрієвому обличчі, лише Калина знала ту муку, бо музика мусила спершу перейти через Андрія і аж потім потрапляла на волю завдяки віолончелі, а коли музика переходить через людину, то це родить муку. Нехай також втіху, насолоду, але ж і муку, і Калина знала про це. Коли Андрій залишався сам на естраді — він і віолончель — Калина заплющувала очі, аби нічого не бачити, бо то виглядало так, ніби інструмент і людина, обдерті й відкриті до неможливого, стоять напоказ і лише для муки. Слух — то щось делікатніше, тонше, навіть витонченіше — у порівнянні з зором, зір безсоромний і нав'язливий, він вимагає деталей і чіткості. Зір — це щось реальне й реалістично грубе, слух тактовніший і добріший. Бачити не хотіла Калина, як родиться мука на обличчі Андрія, їй боляче робилося від цього, а також від споглядання фізичної єдності Андрієвих рук і тіла віолончелі; вона заплющувала очі й думала, що справді було б добре, якби людина, забажавши, могла обернутися на слух. Стати зором. Стати слухом. Стати собою. Стати нічим. Стати музикою.
Віолончель пестила й утихомирювала. Андрій ставав музикою. Вагалась би, відповідаючи, кого любить. Андрія? Віолончель? Розрізнено, відокремлено їх не було. Віолончель, зрештою, існувала і без Андрія, але мовчала. Андрія без неї не зоставалося взагалі.
Двоє уславлених і підпилих столичних музик, як найпровінційніші кравці, доїдали просто з консервної банки рештки шпротів, що зосталися з вечері, влаштованої спеціально для них. Обоє в білих, запітнілих під пахвами сорочках, без краваток і без фраків,
звільнені від публіки і від необхідності удавати елегантних джентльменів — доїдали шпроти, оливкове масло стікало їм по пальцях на білі серветки. Вони реготали й запивали регіт і шпроти горілкою з перцем, роздобутою також спеціально для них. Були якісь ще люди, Калина не розрізняла їх облич, так зоднаковила їх вечеря. Андрій усе не міг розпрощатися. Столичні світила (їм, може, бракувало Андріє-вого хисту, однак Андрієві бракувало їхньої слави) світили на Калину хтивими очима. Калина з болем дивилась, як Андрій простягає руку по їх визнання. Понад усе на світі їй хотілось, аби він сам, без віолончелі, був так само сповнений муки, сумнівів, терзання й радості, і гордості, але без віолончелі він малів, і вона боялася завжди, аби цього ніхто не помітив, аби ніхто не знав його малості, слабості, щоб нікому не здався він смішним.
Одне ніколи не спадало їй на думку — що його єдність з віолончеллю може послабитись, розладнатись, що він може втратити свою владу над інструментом або ж відмовитись від неї задля чогось іншого. Все інше в поєднанні з ним було для Калини несуттєвим, не мало сенсу, бо з ним в'язалася тільки віолончель, його пальці королювали на струнах, його пальці тремтіли на струнах і лише віолончель мала сенс. Без неї Калина себе самої не могла уявити, без неї Калина себе не бачила. Світила оглядали її масними поглядами, ніби й очі їм зволожило оливкове масло.
— Гарна в мене дружина, правда?
— О-о! Такий клейнод, Андрію Максимовичу, такий клейнод, котрий потребує особливої оправні