– Мілорде, перше моє прохання до вас: помилуйте його теж.
– Це старий, давно вже засуджений мерзотник, злодій і бродяга, мастере Шелтон, – сказав граф. – По ньому вже давно плаче шибениця. Так чи інакше, не сьогодні-завтра йому не уникнути кари. Так чи не краще його повісити зараз?
– Ні, мілорде, його привела сюди тільки любов до мене, – відповів Дік, – і я був би жорстоким і невдячним, якби покинув його в біді.
– Мастере Шелтон, ви набридливі, – суворо відповів граф. – Ви обрали поганий шлях, щоб досягти чогось на цьому світі. Однак, щоб позбавитись вашої настирливості, я зроблю ще одну милість для вас. Я його теж звільняю, але йдіть обережно і якнайшвидше вибирайтеся з Шорбі. Бо цей сер Деніел (хай святі покарають його!) жадає вашої крові.
– Мілорде, поки що я можу тільки словами засвідчити вам мою вдячність, але сподіваюсь найближчим часом хоч частково відплатити вам послугою, – відповів Дік і вийшов з кімнати.
Розділ VI
ЗНОВУ АРБЛАСТЕР
Вже стемніло, коли Дік і Лоулес потихеньку вислизнули через чорний хід з будинку, де знаходився сер Райзінгем з своїми воїнами.
Вони зупинились біля садової стіни, щоб вирішити, яким шляхом краще вибиратись звідси. Небезпека була надзвичайно велика. Якщо хто-небудь із слуг сера Деніела побачить їх і зчинить галас, збіжаться люди і по-звірячому вб'ють їх на місці. Але небезпека загрожувала їм не тільки в самому місті Шорбі, навіть за містом, у чистому полі їх на кожному кроці могли затримати вартові. Вони йшли деякий час і помітили в полі вітряк, з поруч з ним величезну комору. Двері її були розчинені навстіж.
– А що як ми перечекаємо тут, поки не стемніє? – спитав Дік. Оскільки Лоулес не зміг запропонувати нічого кращого, вони швидко кинулись до комори й сховались там в соломі. Незабаром надійшов вечір, і місяць срібним сяйвом залив мерзлий сніг. Тепер, нарешті, вони мали можливість непомітно добратися до корчми "Козел і волинка" і змінити це зрадливе вбрання. Проте навіть зараз вони з обачності пішли манівцем околицями, обійшовши базарну площу, де їх могли впізнати і вбити.
Їм довелось іти довго. Темний і мовчазний шлях тягнувся недалеко від будинків вздовж берега. Нарешті вони прийшли в гавань. В ясному місячному світлі вони побачили, що багато кораблів уже знялися з якоря і, скориставшись тихою погодою, вийшли в море. У прибережних пивних, яскраво освітлених вогнищами і свічками, незважаючи на те, що закон забороняв запалювати вночі вогні, вже не товпилися відвідувачі, не чути було пісень моряків.
Поквапливо, майже бігом, підібравши до колін поли своїх довгих ряс, вони йшли по глибокому снігу, пробираючись через лабіринт різного мотлоху, викинутого морем. Дік і Лоулес вже пройшли майже більшу частину свого шляху через гавань, як раптом, коли вони порівнялись з однією з прибережних пивних, двері її відчинились і яскраве світло вихопило їх постаті з темряви. Вони відразу ж зупинилися і зробили вигляд, що захоплені серйозною розмовою.
Один за одним з пивної вийшли три чоловіки, останній з них причинив за собою двері. Всі вони нетвердо трималися на ногах. Схоже було на те, що вони пиячили цілий день. Вони стояли, хитаючись в світлі місяця, і, здавалося, не знали, що робити далі. Найвищий з них говорив гучним і сумним голосом.
– Сім бочок найкращого гасконського вина, яке будь-коли відкривав хоч один корчмар, найкращий корабель портмутського порту, визолочене зображення святої Діви Марії, тринадцять фунтів добрих золотих монет…
– У мене теж великі втрати, – перебив його інший. – Я теж втратив чимало. В день святого Мартіна в мене украли п'ять шилінгів і шкіряну торбинку, яка коштувала дев'ять пенсів.
Серце Діка сильно забилося, коли він почув ці слова. До цього часу він, можливо, ні разу не подумав про бідного шкіпера, який розорився, втративши "Добру Надію". В ті часи дворяни ставились дуже безтурботно до майна людей, нижчих за них своїм станом. Але ця раптова зустріч враз нагадала Дікові про те, як він свавільно заволодів судном і як нещасливо закінчилась їх смілива спроба. Обидва – Дік і Лоулес – відвернулись, щоб їх не впізнали.
Корабельний собака якось врятувався з розбитої "Доброї Надії" і повернувся в Шорбі. Тепер він йшов услід за Арбластером і раптом, понюхавши повітря і настороживши вуха, кинувся вперед і почав шалено гавкати на двох монахів.
Його хазяїн, похитуючись, пішов за ним.
– Гей, приятелі! – гукнув він. – Чи немає у вас хоч пенні для бідного старого моряка, геть-чисто розореного піратами? Ще в четвер вранці я міг почастувати обох вас, а сьогодні, в суботу ввечері, я жебрую на пляшку пива! Запитайте мого матроса Тома, якщо не вірите мені. Сім бочок доброго гасконського вина, мій власний корабель, що дістався мені у спадщину від мого батька, зображення святої Діви Марії з полірованого дерева з позолотою і тринадцять фунтів золотом і сріблом. Га! Що ви скажете? І до того ж вони обікрали людину, яка воювала з французами. Я справді бився з французами. На морі я перерізав французьких горлянок більше, ніж будь-який портсмутський моряк. Дайте мені пенні.
Дік і Лоулес не насмілювались озватись до нього, побоюючись, що він впізнає їх по голосу; і вони стояли безпорадні, мов кораблі на якорі, не знаючи, як вийти з цього скрутного становища.
– Ти що, німий, хлопче? – запитав шкіпер. – Друзі, – гикаючи, вів далі моряк, – вони німі. Мені не подобається така неввічливість, бо якщо навіть людина й німа, вона все ж повинна бути ввічлива і відповідати, коли з нею розмовляють.
На цей час матрос Том, чоловік великої фізичної сили, здавалося, помітив щось підозріле в цих двох мовчазних постатях. Він був тверезіший від капітана. Раптом він зробив крок вперед, грубо схопив Лоулеса за плече, і, лаючись, запитав його, через яку хворобу той тримає язик за зубами. Бродяга, вважаючи, що тепер все пропало, наніс йому у відповідь такий удар, що моряк простягся на піску, а сам, крикнувши Діку, щоб той біг за ним, помчав щодуху вздовж берега.
Все це відбулося за якусь мить. Перш ніж Дік кинувся бігти, Арбластер схопив його обома руками. Том, підповзши до них, вчепився Дікові за ногу, а третій моряк замахнувся кортиком над його головою.