– Ти знущаєшся з мене, – сказав сер Деніел. – Тільки в Холівуді я можу бути в безпеці.
– Це мене не обходить, – відказав Річард. – Ідіть на схід, на захід або на південь, але на північ я вас не пущу. Холівуд для вас закритий. Ідіть і не спробуйте повернутись, бо, як тільки ви підете, я попереджу всі сторожові пости, і вони так пильно стежитимуть за всіма пілігримами, що навіть коли б ви були самим дияволом, вам не пощастило б прослизнути в Холівуд.
– Ти прирікаєш мене на загибель, – похмуро сказав сер Деніел.
– Я не прирікаю вас, – відповів Річард. – Якщо ви хочете помірятись зі мною відвагою – викликайте мене, і я радо прийму виклик, хоч, можливо, це буде зрадою щодо моєї партії. Я битимусь з вами сам і нікого не покличу на допомогу. Таким чином з чистим сумлінням я помщуся за свого батька.
– Е, ні, – сказав сер Деніел – У тебе довжелезний меч, а в мене кинджал.
– Я покладаюсь на ласку неба, – промовив Дік, шпурнувши меч у сніг позад себе. – А тепер, якщо лиха доля наказує вам, – виходьте, і коли буде Господня ласка, я нагодую вашим м'ясом вовків.
– Я тільки перевіряв тебе, Діконе, – відповів рицар, невдало прикидаючись, що сміється. – Я не хочу проливати твою кров.
– Ну, тоді йдіть звідси, поки не пізно, – сказав Шелтон. – Через п'ять хвилин я покличу сторожу. Я й так занадто терплячий. Якби ви були на моєму місці, то я був би вже зв'язаний.
– Добре, Діконе, я піду звідси, – промовив сер Деніел. – Коли ми зустрінемось іншим разом, ти пошкодуєш, що вчинив зі мною так жорстоко.
З цими словами рицар повернувся й пішов у глибину лісу. Дік із змішаним почуттям жалю й ненависті дивився, як він швидко й обережно віддалявся, раз у раз кидаючи люті погляди на юнака, який пощадив його і якому він, проте, не довіряв.
Ось рицар підійшов до купки дерев, так густо обплетених плющем, що навіть взимку за їх стіною нічого не було видно. Раптом звідти почувся мелодійний звук спущеної тятиви, у повітрі промайнула стріла і з криком болю й люті танстольський рицар упав обличчям у сніг.
Дік підбіг і підняв його. Обличчя сера Деніела спотворилось, по тілу пробігали судороги.
– Стріла чорна? – прохрипів він.
– Чорна, – урочисто промовив Дік.
Більше Дік не встиг нічого сказати. Сер Деніел скорчився в руках хлопця від болю, по тілу пробігла агонія, і душа його відлетіла.
Юнак обережно поклав мертвого на сніг і почав молитися за душу грішника, що не встиг покаятись.
Поки він молився, зійшло сонце, і в заростях плюща защебетали берестянки.
Закінчивши молитися, Дік підвівся з колін і побачив, що за кілька кроків позаду нього стоїть на колінах і молиться ще якийсь чоловік. Юнак, не покриваючи голови, чекав, поки незнайомець закінчить молитися. Незнайомець, похиливши голову і затуливши обличчя руками, молився довго й гаряче. Здавалось, він був у великому розпачі й горі. Поряд з ним лежав лук, і Дік зрозумів, що це стрілець, який убив сера Деніела.
Нарешті він підвівся, і Дік упізнав Елліса Дакуорта.
– Річарде, – промовив він дуже урочисто, – я чув вашу розмову. Ти вчинив краще і простив, я вчинив гірше, і ось передо мною лежить мій ворог, уже мертвий. Молись за мене.
І він потис Дікові руку.
– Сер, – сказав Річард, – я молитимусь за вас, але не знаю, чи допоможуть вам мої молитви. Якщо помста, якої ви так палко бажали, тепер засмучує вас, то подумайте, чи не краще простити інших? Хетч, бідолаха, убитий, хоч я зовсім не хотів цього, сер Деніел, – ось він. Дуже прошу, не чіпайте хоч священика.
В очах Елліса Дакуорта з'явився вогник.
– Диявол у мені ще сильний, – сказав він, – але будьте спокійні, чорна стріла ніколи більше не проспіває в повітрі; наше братство вже не існує. Ті, кого ми не вбили, спокійно закінчать своє життя у визначений небом час. А ти йди туди, куди кличе твоя щаслива доля, і не думай більше про Елліса.
ЕПІЛОГ
Близько дев'ятої години ранку лорд Фоксхем вів свою вихованку, знов убрану так, як належало її статі, в холівудську церкву. Джоанну супроводжувала Алісія Райзінгем. У цю хвилину їм перейшов дорогу Річард Горбатий з нахмуреним від турбот чолом.
– Це й є та дівчина? – спитав він, і коли лорд Фоксхем ствердно відповів, сказав: – Люба, підведіть голівку, я хочу вас краще роздивитися.
Якусь мить він похмуро дивився на неї.
– Ви прекрасні, – промовив він нарешті, – і, як мені казали, багаті. Що б ви сказали, якби я запропонував вам інший шлюб, що більше підходив би до вашої вроди й походження?
– Мілорде герцог, – відповіла Джоанна, – якщо дозволить ваша милість, я хотіла б повінчатися з сером Річардом.
– Чому? – різко спитав він. – Одружіться з чоловіком, якого я вам назву, і він сьогодні ж стане мілордом, а ви – міледі. А сер Річард, скажу вам одверто, так і помре сером Річардом.
– Я прошу в неба тільки однієї ласки, мілорде, – відказала Джоанна, – умерти дружиною сера Річарда.
– Подивіться, мілорде, – сказав Глостер, обертаючись до лорда Фоксхема, – ну й парочка. Юнак, коли я запропонував вибрати йому нагороду за добру службу, попросив помилувати старого п'яного моряка… Я застерігав його, але він упертий в своїй дурості… "На цьому кінчаються мої милості", – сказав я, а він відповів зухвало й самовпевнено: "Беру на себе всі збитки. Що ж, хай так і буде".
– Так він і сказав? вигукнула Алісія. – Ніде правди діти, добре сказано!
– А це хто? – спитав герцог.
– Полонянка сера Річарда, – відповів лорд Фоксхем, – пані Алісія Райзінгем.
– Одружіть її з надійною людиною, – промовив герцог.
– З дозволу вашої милості в мене на прикметі мій родич Хемлі, – відповів лорд Фоксхем. – Він добре послужив нашій справі.
– Мені подобається ваш вибір, – сказав Глостер. – Хай вони негайно повінчаються. Скажіть, чарівна дівчино, ви хочете вийти заміж?
– Мілорде герцог, – відповіла Алісія, – якщо цей чоловік ставний…
Тут дівчина розгубилася від страху й замовкла.
– Він ставний, пані, – спокійно промовив Річард. – Я єдиний горбань у всій нашій армії, всі інші ставні. Леді й мілорде, – раптом сказав він з похмурою люб'язністю, – не осудіть мене за нечемність, якщо я залишу вас. У воєнний час полководець не може марнувати час, як йому забажається.