"Кожна кожнісінька літера має величезне значення! – сказала вона собі. – Читай її так, щоб вона дзвеніла дзвіночком, гриміла барабаном, шепотіла вітром, шуміла травою, перекочувалася громом…" І Меґі почала читати.
Після третього речення олов’яний солдатик сів і випростався, мов свічка. Меґі бачила його краєм ока. На мить вона згубила поглядом рядок, затнулася й прочитала те саме слово двічі. Після цього вона вже не важилася косити очима на солдатика – поки Феноліо торкнув її за лікоть.
– Він зник! – шепнув старий. – Меґі, він зник!
І справді, олов’яного солдатика на ліжку не було.
Феноліо так міцно стис дівчинці лікоть, що їй стало аж боляче.
– Ти справжня мала чарівниця! – прошепотів він. – Але і я своє діло знаю, еге ж? – Він захоплено подивився на вимащені чорнилом пальці. Плеснув у долоні й, пританцьовуючи, мов старий ведмідь, перевальцем зробив коло по тісній кімнатці. Нарешті, трохи захекавшись, повернувся до Меґі.
– Удвох ми влаштуємо Каприкорнові неприємний сюрприз! – прошепотів він, і кожна його зморшка випромінювала усмішку. – Я негайно сідаю за роботу! О, він таки дістане те, що хотів: ти вичитаєш йому Привида! Але його давній приятель стане іншим, і я про це вже подбаю. Це кажу я, Феноліо, володар слів, чорнильний чародій, паперовий чаклун! Я Каприкорна створив, я йому й укорочу віку, так ніби його ніколи й не було! Сказати правду, краще б його не було від самого початку. Ох, бідолаха Каприкорн! З ним буде те саме, що з чарівником, який створив для свого небожа дружину з квітів. Адже ти знаєш цю історію, чи не так?
Меґі не зводила погляду з того місця, де доти сидів олов’яний солдатик. Їй бракувало його.
– Ні! – муркнула вона. – Дружина з квітів? А хто вона?
– Це дуже давня історія. Я тобі коротко переповім її. Уся вона багато краща, але скоро світатиме. Отже, жив собі чарівник на ім’я Ґвидіон, і мав він небожа, якого любив понад усе на світі. Але мати накликала на юнака прокляття.
– Чому?
– Довго розказувати. Вона його прокляла. Йому не можна було торкатися жінок, а то він помре. У чарівника краялося серце, адже його улюблений небіж мав звікувати вік у сумній самотині. Тому чародій на три дні й три ночі замкнувся в кімнаті й створив жінку з квіток дроку, гадючника й дубового цвіту. Такої вродливої жінки ще світ не бачив, і небіж одразу в неї закохався. Але Блодьювед (так звали ту жінку) стала його злим генієм. Вона закохалася в іншого чоловіка й разом із ним убила Ґвидіонового небожа.
– Блодьювед! – Меґі спробувала скуштувати це ім’я на смак, мов заморський фрукт. – Невесела історія. А що сталося з нею? Чи покарав чарівник її смертю?
– Ні. Ґвидіон обернув її на сову, й відтоді в усіх сов і донині голос такий, наче то плаче жінка.
– Гарна історія! Сумна й гарна! – промурмотіла Меґі.
Чому сумні історії так часто бувають гарні? У житті все інакше.
– Гаразд, тепер історію про дружину з квітів я знаю, – промовила Меґі. – Але що спільного з нею в Каприкорна?
– Розумієш, Блодьювед учинила не те, чого від неї сподівалися. І саме про це подбаємо і ми з тобою. За допомогою твого голосу й моїх слів – чудових, свіжесеньких слів! – ми подбаємо, щоб Привид учинив не те, чого від нього сподівається Каприкорн! – Феноліо мав такий задоволений вигляд, як черепаха, що несподівано для себе знайшла свіжий листок салату.
– І що ж саме він має вчинити?
Феноліо наморщив чоло. Його втіху як рукою зняло.
– Над цим я ще працюю, – сердито кинув він і постукав себе пальцем по лобі. – Ось тут. На це потрібен час.
Надворі почулися голоси – чоловічі. Долинали вони десь із за муру. Меґі хутко зістрибнула з ліжка й підбігла до відчиненого вікна. Затупотіли ноги – хтось, спотикаючись, прудко втікав, – потім ляснули постріли. Меґі вистромилася з вікна так далеко, що трохи не впала, але так нічого, звичайно, й не побачила. Гармидер долинав, судячи з усього, з майдану перед церквою.
– Гей, обережно там! – прошепотів Феноліо, хапаючи її за плечі.
І знову постріли! Щось кричали один одному Каприкорнові люди. Але чому вона не може зрозуміти, про що вони перемовляються? Меґі злякано повернула голову до Феноліо – може, хоч він що небудь зрозумів з тих криків, бодай окремі слова, імена…
– Я знаю, про що ти думаєш. Але батька там немає, годі й сумніватися, – заспокоїв її старий. – Адже він, гадаю, не такий божевільний, щоб намагатися проникнути вночі до Каприкорнового будинку. – І обережно відвів її од вікна.
Голоси змовкли. Ніч знову сповнилася тишею, ніби нічого й не сталося.
Меґі спробувала вилізти на ліжко, серце в неї калатало. Феноліо допоміг їй вибратися нагору.
– Напиши, що він убиває Каприкорна! – прошепотіла дівчинка. – Зроби так, щоб Привид убив його! – Вона сама злякалася власних слів, однак назад їх не взяла.
Феноліо потер чоло й пробурмотів:
– Що ж, доведеться таки це зробити, правда ж?
Меґі обхопила руками батькового светра й притисла до себе. У будинку десь загрюкали двері, почулися кроки. Потім знов запала тиша. Ця тиша тужавіла небезпекою. "Мертва тиша", – спало на думку Меґі, й ці слова вже ніяк не йшли їй з голови.
– А що, коли Привид не послухається й тебе? – запитала вона. – Як ота жінка з квіток. Що тоді?
– Про це, – неквапно промовив Феноліо, – поки що нам краще не думати.
Сама самісінька
– Навіщо, ох, навіщо взагалі покидав я свою затишну нору! – приказував сердешний Злоткінс, гуцаючи на Бомбурових плечах.
Джон P. Р. Толкін. Гобіт
Почувши постріли, Елінор підхопилася на ноги так поквапно, що в темряві заплуталась у власній ковдрі й на весь зріст упала в колючу траву. Підводячись, вона поколола собі всі руки.
– О Господи, о Господи, вони їх схопили! – голосила вона, микаючись потемки туди сюди й шукаючи оту безглузду сукню, яку їй поцупив Фарид.
Було так темно, що Елінор майже не бачила власних ніг.
– Доходилися! Доходилися! – раз у раз шепотіла жінка. – Чого ж було не взяти з собою мене, бовдури кляті?! Я постояла б на варті, я б нічого не проґавила!
Та коли Елінор нарешті знайшла сукню й тремтячими руками натягла через голову на себе, то раптом уклякла на місці. Довкола залягла тиша. Мертва тиша!