– Гаразд, ти випустиш вогонь на волю. Але як потім заженеш його назад? Дощу не було вже давно. Не встигнеш і оком кліпнути, як усі пагорби палатимуть.
Фарид стенув плечима:
– Тільки якщо не пощастить із вітром.
Але Чарівновустий похитав головою і рішуче промовив:
– Ні! З вогнем я гратимуся на цих пагорбах лише тоді, коли вже не знатиму кращої ради. А що, як сьогодні вночі нам спробувати пробратися в село? Може, пощастить прослизнути повз вартових. Може, вони погано знають один одного й приймуть мене за одного зі своїх. Адже один раз ми вже втекли від них. Може, щастя всміхнеться нам іще раз!
– Надто багато в тебе оцих "може", – кинув Фарид.
– Я знаю! – зітхнув Чарівновустий. – Знаю.
Побрехеньки для Басти
– Поглянь! – крикнула вона. – Я плюю на нього! Щоб йому добра не було! Як побачиш поміщика, скажи, що тут чув! Скажи, Дженнет Клустон тисяча двісті дев'ятнадцятий раз шле прокляття на його голову й на його будинок, клуню і конюшню, на слуг і гостей, на чоловіків, жінок, дівчат і дітей! Щоб їм усім добре не було!
Роберт Л. Стівенсон. Украдений
Феноліо досить було сказати вартовому за дверима кілька слів, і він переконав того, що йому потрібно негайно поговорити з Бастою. Брехати старий умів. З нічого він сплітав цілу історію швидше, ніж павук павутину.
– Чого тобі, старий? – запитав Баста, поставши у дверях. Він прихопив із собою олов’яного солдатика. – На ось, мала відьмочко! – І тицьнув солдатика в руку Меґі. – Я б викинув його у вогонь, але ж мене тут уже ніхто не слухає.
Почувши слово "вогонь", олов’яний солдатик здригнувся, вуса в нього настовбурчились, а в очах промайнув такий відчай, що в Меґі аж боляче штрикнуло серце. Вона взяла беззахисного солдатика в долоні й почула, здалося їй, як у нього б’ється серце. Дівчинка пригадала кінець цієї казки: "І тоді олов’яний солдатик розтопивсь, і зостався від нього лише кавалочок олова. А другого дня служниця, коли вигрібала попіл, знайшла той кавалочок. Він обернувся на невеличке олов’яне серце".
– Це правда, тебе тут уже ніхто не слухається, мені теж так здається. – Феноліо дивився на Басту співчутливо, як батько на сина. Зрештою, у певному розумінні той і був його сином. – Саме з цього приводу я й хотів з тобою побалакати. – Він по змовницькому стишив голос. – Хочу запропонувати тобі один гендель.
– Гендель? – Баста дивився на старого перелякано й бундючно воднораз.
– Атож, – тихенько підтвердив Феноліо. – Мені тут так нудно! Я ж бо, як ти влучно мене охрестив, писака. Мені, щоб жити, потрібен папір, як решті людей хліб, вино й таке інше. Принеси мені паперу, Басто, а я допоможу тобі одержати назад ключі. Ті самі, що їх відібрала в тебе Сорока.
Баста дістав ножа. Коли він, клацнувши, випустив лезо, олов’яний солдатик затремтів так, що випустив зі своїх маленьких рученят багнета.
– І як це ти зробиш? – поцікавився Баста, виколупуючи кінчиком ножа бруд із під нігтів.
Феноліо нахилився йому до вуха:
– Я напишу тобі невеличке заклинання, яке накликає хворобу. Від нього Мортола на кілька тижнів зляже, і в тебе буде час довести Каприкорнові, що найкращий ключник – ти. Звісно, заклинання подіє не одразу, доведеться зачекати, та коли вже подіє, повір мені… – Феноліо багатозначно звів угору брови.
Однак Баста зневажливо поморщив носа:
– Я вже пробував: і павуками, й посоленою петрушкою. Ту стару каргу нічого не бере!
– Павуками?! Петрушкою?! – Феноліо тихенько захихотів. – Дурень ти, Басто, та й годі! Я ж бо кажу не про дитячі заклинання. Я кажу про заклинання писане, з літер. Більшої сили – і в добрі, й у злі – не має нічого, крім літер, повір мені. – Він перейшов на шепіт: – Я й тебе створив із літер, Басто! І тебе, й Каприкорна.
Баста просто таки відсахнувся від старого. Страх і ненависть – як брат і сестра, і Меґі бачила на обличчі в Басти і те, й інше. Але помітила вона й ще дещо: Баста вірив Феноліо. Вірив кожнісінькому його слову.
– Ти відьмак! – видихнув він. – Ти й оця дівчинка! Обох вас треба спалити вкупі з отими розтриклятущими книжками! А заразом і її татуся! – І поквапно тричі сплюнув під ноги старому.
– Ага, спльовуєш?! І проти чого ж це допомагає? Проти пристріту? – глузував Феноліо. – А щодо спалювання, Басто, то це думка не дуже свіжа. А втім, великим мастаком на свіжі думки ти ніколи й не був. Ну, гаразд, то ми з тобою домовилися чи ні?
Баста витріщався на олов’яного солдатика, доки Меґі не сховала його за спину.
– Ну, добре, – нарешті буркнув він. – Але я щодня перевірятиму, що ти там нашкрябав, зрозумів?
"Цікаво, як ти це робитимеш? – подумала Меґі. – Адже в читанні ти – ні бе ні ме".
Баста глипнув на дівчинку так, немовби підслухав її думки.
– Я знаю тут одну служницю, – промовив він. – Вона для мене читатиме. Тож не здумай викинути якого небудь коника! Зрозумів?
– Авжеж! – Феноліо енергійно кивнув головою. – О, ще одне: мені не завадило б мати й ручку. Чорну, якщо можна.
Баста приніс ручку й цілий стос білого друкарського паперу. Феноліо з глибокодумною міною всівся за стіл, поклав перед собою аркуш паперу, згорнув його, а тоді ретельно розірвав на клаптики. На кожному написав по п’ять літер – однакових, закрутистих і нерозбірливих. Потому старанно позгортав усі цидулки, по одному разу сплюнув на кожну й подав Басті, пояснивши, де їх треба сховати:
– Три там, де вона спить, три – де їсть і три – де працює. Лише так через три дні й три ночі станеться те, чого ти бажаєш. Але якщо проклята знайде бодай одного папірця, чари відразу обернуться проти тебе.
– Тобто як? – Баста втупився в цидулки Феноліо, так ніби вони ось ось мали накликати на нього чуму.
– Тільки ховай їх так, щоб вона не знайшла! – коротко відказав Феноліо й підштовхнув Басту до дверей.
– Але якщо твоє заклинання не подіє, старий, – пробурчав Баста, перше ніж причинити за собою двері, – то я розмалюю твою пику, як отому бруднорукому!
І подався геть. А Феноліо, задоволено всміхаючись, прихилився до замкнених дверей.
– Але ж воно не подіє! – прошепотіла Меґі.
– То й що? Три дні – це таки цілих три дні! – відповів Феноліо, знов сідаючи за стіл. – А я сподіваюся, що нам усі три й не знадобляться. Адже ми хочемо зірвати їм страту вже завтра ввечері, чи не так?