Коли на столі з'явився святий хліб, і ипгнка, і сяр, і масло, і мед, і нестерпучії, Безбвродько сам узявся за старовинну, в зеленого сила шнпияу, яку чомусь назвав кшвою, там наповнив чарки, тагяув гусениці брів і змовявцьки прертк:
— Оті стрілися, дввродію, в жаданий час!
"В забійню, а не в жаданий час", — хотів відповісти Магазаник, але промовчав, бо на писках і синіх варгах нового правителя було стільки злостивого вдоволення, що не дай бог зачевяти його.
Безбородько почаркувався.
— Хтоіьнемо ж, добродійство, цю отруту за нового старосту!
— За якого старосту? — оторопів лісник у недоброму передпутті: біди не шукають — вона сама тебе знаходить.
— За тебе ж, за тебе, пане і добродію найшавовиіший! — засміявся Безбородько. — Хіба ми не знаємо, що старе веретено уміє прясти пряжу.
— Страх одразу приморозив Магазанику обличчя і нутро. От і попала душа на бісові жорна.
— Щось я не пам'ятаю, коли мене обирали старостою.
Опикій не помітив, як посмутнів господар, підбадьорливо ляонув його по плечі:
— Так завтрашній дспь запам'ятаєш — на сході оберемо тебе старостою! Дождалися таки свого! Дождалися і вистарались! Як іюио гепор ііа душі?
Лісник, давлячись словами, благально глипнув на Безбородька:
— А що, Оникію Івановичу, коли я не хочу бути старостою? Не на мої плечі така ноша.
— Ти не хочеш бути старостою?! — Між облисілими повіками здивовано і дражливо округлились очі змієїда. — Це, добродію Семене, не причулось мені?
— Не причулось, — відповів твердіше. Безбородько наіндичився, підвівся за-за столу, кинув мішок своєї тіпі на Магазаника і викотив з грудей обурення:
— А ким же ти, пане-добродію, хочеш бути в теперішній хуріовині? Які маєш забаганки і наміри?
— Хочу бути звичайним пасічником, як і мій батько. Мені і бджола може дати прожиток.
— Пасічником! — зазміїлась їдь на синіх устах Безбородька, а під очима зім'ятими циганськими сережками аж затіпались припухлини. — Він, змалівши-розумом, хоче тепер жити відлюдником, як у пні. Не вийде, голубе, сиднем сидіти і лежнем лежати! Не той час! — І погроза аж відслоювалась од його зарізяцького виду.
— Умгу, — подав голі крайсагроном, що аж бухтів, безбожно лигаючи шинку, куди тільки він, прожера, вергає її? Отак і дотеребить усю до кістки...
— Чому ж не вийде?
У голосі Безбородька заклекотіла жовч:
— Іще не догадуєшся? А хто має бути підпомогачем німецькій владі? Ти подумав над цим своїми крученими мізками? Чи Дон-Кіхот запаморочив їх? — тицьнув цурпалистим пальцем на книгу.
— Хай від молодших іде підмога новій владі, а мені вже здоров'я не служить — нездужжя прийшло.
— Що ти галамагаєш! До молодиць на жировисько він ще здужалий, а тут... І де твоя колишня нахрапистість поділася?
— Час і війна надломили її, — і сяк, і так опинається і одмагається лісник. — Час і каміння ломить.
— Час, який він не є, летить на крилах — лебединих чи гайворонячих, — на плечі ж людині скидає не пір'я, а важку ношу, — чиїмись словами пробу бнів Рогиня; все на ньому і в ньому було притлумлено безнадією, лише одні зуби не журились — спалахували золотими вогниками і так в'ялили уста, що на них лускою аж шерехтіла потріскана шкіра.
— Що, Семене, тебе лихоманить? — трохи охолов, щось прикинув Безбородько. — Хохломанська обережність чи страх?
— Хоча б і страх.
— Про колишню зрадливу фортуну війни згадуєш?
— І від неї маю пам'ятного: ще й досі її жорна гудуть у вухах.
— І даремно. Кайзерівську помилку гітлерівці не повторять. Не^же ти не бачиш, як тепер течуть політичні води і яку силу має Гітлер? Вважай, уся Європа вже під ним, а він не тільки на Москву, а навіть на Індію націлив очі і танки. Йому історія записала на своїх картах перемогу. Ось окайданимо більшовиків, і ти за сумлінну працю у німців засягнеш хутір свого батька. Герасимом Калиткою, правда, і при німцях не станеш, та хуторянства доскочиш. Тоді вже можеш удень пасічникувати, а вночі додивлятися мужицькі сни.
— Не хочу я ні хутора, ні старостування.
— Умгу! — вже зацікавлено глипнув на Магазаника Рогиня, в якого працювали не тільки щелепи, а і їжак щетинистого, сивиною підбитого підборіддя.
Безбородько на хвилину замовк, націлив на лісника не зіниці, а шершні і вдарив, наче колодієм:
— Стривай, стривай, старий лисе! А тебе, мудрія, часом більшовики не залишили в підпіллі? Тоді я сам нашмарую петлю мипом і заарканю твою шию. Пам'ятаєш, як це робилося за Скоропадського у державній варті?
Страшна погроза і згадки минувши вичавили на чолі Магаваника холодний піт. Хотілося кинути у вічі шляхетному викрутню: "їжте, лигайте, гості, мою шинку, але не шинкуйте моїм життям". Та, похиливши голову, стримав себе, бо знав тверд осердність Безбородька. Видко, назавше зв'язав їх чорт бісовим мотузочком.
Не дочекавшись відповіді, Безбородько зловісне стишив голос:
— Мабуть, ти недарма колись обізвав Гітлера таким словом, за яке тепер гестапо розмервить тебе на криваве клоччя.
Магазаник, жахаючись, згадав це слово, мерзенний переляк вгадючився по спині і, здається, до решти розчахнув його. Не оплативши страх минулого, він, як у чорну воду, заходив у новий і відчував, що вже йому нема порятунку. Отак і приймаєш у прийми Другу душу, щоб позбутись єдиної... Ох як тяжко, наче вони стали камінними, підводив у благанні вії на свого гостя і ката: не говори, не говори таке при свідках.
Безбородько, здається, зрозумів його і вже спокійніше запитав:
— Служиш більшовикам у підпіллі? Лісник рукавом витер з чола холодний піт.
— Так вони б і довірили мені. їм зараз у підпіллі чи в партизанах служить воєнком Зіновій Сагайдак.
— Де він?! — хижо стрепенувся Безбородько і поглянув па заневолені віконницями вікна.
— Це вже нехай ваша поліція і гестапо рознюхують. У моїх лісах його зараз не було, — збрехав, не кліпнувши оком, бо ващо мати зайві рахунки і клопоти.
— З'явиться, одразу ж дай знати! — і наморщив чоло. — А це часом не той Сагайдак, що був у червоних козаках?
— Той самий.
— Тоді птиця часу знов зводить мене з ним, — і запишався своїм словом. — Дай боже хоч тепер зломити його шаблю і шию. Отож пильнуй і готуйся на старостування.
Магазаник знехотя вичавив: