— Ой Михаиле, Михаиле! — Почала зав'язувати торбу і вже зовсім тихо: — Де ти взявся на мою голову зі своїми підсніжниками? І як я через тебе ще не побіліла, як ці підсніжники?
— Це я і твою сивину авансом забрав собі. І не дуже побивайся. Ми до тебе будемо навідуватись.
Незабаром батько і син вийшли з двору, пірнули в терпку хвилю матірки, а з відчиненого вікна почули невтішне схлипування.
— Баби, — крекнув Чигирин. — Якби зібрати їхні сльози, то всіх людожерів можна було б утопити.
XV
Там, де надвечірній ліс клав свої тіні під колеса чужих поїздів, сторожко зупинились близнюки. Роман тримає в руках лопату, а Василь мішечок, ніби з якимось начинням. Хлопці зараз схожі на робітників, що доглядають за колією. Але даремно так старалися вони: скільки не кинеш оком — ніде нікого, тільки тіні, як самовбивці, лежать на полотні та інколи в лісі, вмощуючись на ніч, писне пташина.
Тиша і спокій залягли тут, хоча звідси до станції рукою подати. Ще жоден паровоз не зломив у цій місцині собі карка, ще жоден міст не піднімав угору свої нутрощі, ще жоден патруль, падаючи на рейки, не трощив об них каску чи голову. Тому чужі колеса безпечно ріжуть тіні, а чужі вікна вихлюпують з вагонів музику, сміх і голоси самовпевнених правителів.
— Тут, здається, і вдень можна розшивати полотно, — приміряється Роман до присмолених шпал і заіржавілих костилів.
— Можна і вдень, тільки не завжди, — мружиться Василь, бо саме на приколійній стежині помітив жіночу постать. — Он, бачиш, хто йде?
— Красунечка з вузликом або відьма з помелом, — скалить зуби Роман.
— Сховаємось у лісі чи тут постоїмо?
— Чого нам гарного спасатись? — Романові кортить зустрітися з дівчиною, і він удавано зітхає. Парубок не стільки любить задивлятися на дівчат, скільки теревенити про них.
І от у легенькому квітчастому платтячку, в невагомій, кольору весняної трави хустинці до них підходить ставна білявка з чорними віями чарівниці, в її руці погойдується вузлик з череп'яними горшками-близнятами.
— Борщ і каша? — посміхаються брати.
— Борщ і каша. Драстуйте, — наспівне вітається дівчина і з осудом поглядає на парубків.
— Сама ж варила, ясочко? — продає зуби Роман.
— Сама... Стараєтесь німцям дорогу справляти? Стараємось, зіронько. Гарний пайок за це маєте? Та маємо. Або що?
— Нічого... От батько мій відмовився від цього пайка, нездужалим став чи прикинувся. А вам, видно, сили не позичати і... розуму теж.
— Що вже маємо, то маємо, — боячись пирснути, загадково каже Василь.
Дівчина ногою перебирає між шпалами камінчики і невинно запитує:
— Це ж ви на зміну Макогоненку прийшли?
— Не знаємо. А що з Макогоненком?
— Якісь хлопці добряче прохворостили його, щоб не дуже старався робити на чужих, — прикриває очі затулами вій і рівно йде від них.
Василь обернувся до брата, засміявся:
— Як тобі твоя ясочка?
— Розумниця і красуня! — знову, але вже не вдавано зітхає Роман. — А як вона гарно понесла квіти на своєму платтячку.
— І коси теж. Зародили вони в неї, як жита в цьому році.
— Зародили, — ще пильно озирає далину: чи не з'явиться хтось на полотні. — Знаєш, брате, що люди кажуть про близнюків?
— Говори — почую.
— Подейкують, що їм не дуже таланить у любові, бо найчастіше закохуються в одну дівчину, а це до добра не доводить.
— Дурниці верзеш.
— А може, й правду кажуть люди? — веде своєї Роман. — Бачиш, ми й досі ні за ким не сохли, а вже й прилипло до нас — "старі парубки".
— То ж Яринка спересердя вліпила таке паскудне слівце... Нелегко їй з Мирославою в лісах.
— А ще тяжче нашій матері. Тепер щовечора вистоює біля воріт і все виглядає своїх дітей. А татарський брід озивається і озивається до неї та нагадує, як ми знайшлися на човні. І тато журиться. Тільки з дівчат нема кому сумувати за нами, а жаль. Воно якось легше, коли знаєш, що хтось думає про тебе.
— Знайшов час для журби, — зібрав уста в оборочку Василь, а самому зазоріли очі тієї дівчини, якій і слова не мовив, а тепер уже й не скажеш. Тільки один раз він побачив її на весіллі, як вона віхолою кружляла в танці. То була перша віхола в його житті. Та тут же на весіллі з жалем довідався, що в неї вже в хлопець. Він стояв недалеко від нареченої, в цупкому кожусі — невисокий, теж цупкий і плювався гарбузовим насінням. І невже ота віхола впаде в його оцупкуваті руки?..
— Чого, брате, засумував?
— Життя.
— Зараз, можна сказати, не Життя, а півжиття, — придивляється, як надвечірок барвить блакитні шати у сині: іще один день пройшов і починається робоча партизанська ніч.
Над лісом м'яко-м'яко майнула крилами сова, й одразу ж озвався розпачливий писк якоїсь пташини.
— От і нема чийогось життя, — сумно похитав головою Василь, ще поглянув у далину, знов, як у тумані, побачив свою першу віхолу. Була вона чи не була?
На станції озвалася мідь дзвона, а потім загув поїзд. Брати зійшли з насипу, про всяк випадок стали на узліссі, притулилися до ялинок, що й досі пашіли густою теплінню погожої днини.
Незабаром застугоніли рейки, блиснули роздуті очі паровоза, загуркотіли колеса, і з вагонів, начинених солдатнею і офіцернею, знову вихлюпнулась чужа мова, чужа музика, чужа радість.
Роман мало пе застогнав:
— Оце б рвонути його, щоб і до Калинівки не доїхав, не те що до Києва.
— Якби нас учора послали в розвідку, то сьогодні б по ньому било подзвіння. А ти бачив у вікні тушу, розцяцьковану нагородами і позументами? На Герінга схожа.
— Напевне, генерал.
— Були б у нас лапи, самі щось придумали б. Коли темрява проковтнула червоні вогники останнього вагона, Роман, щоб якось розважити себе і брата, з почуттям сказав:
— Чужі вагони, чужі поїзди, а я тобі прочитаю про наші. Ніхто в світі про це так гарно не написав, як Володимир Сосюра.
— Гляньмо ще на залізницю, а тоді читай. Вони піднялися на насип — і знову ніде нікого. І в тиші забринів голос Романа:
Коли потяг у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні...
— "Коли потяг у даль загуркоче", — повторив Василь. — А чи ми дочекаємось, брате, своїх поїздів? Щоб отак сісти у Вінниці і прямо до Москви. А потім до Владивостока, до Сахаліну і дорогою всіх наших пісень добрим людям співати. Знаєш, з якої б я почав?