— Мироне, може б, ти не дурив голову? Чи вже й мені не віриш?
— Тобі, Михаиле, вірю, — серйознішав лісник і відчиняв двері. — Заходь, сідай, я зараз щось скупорощу! Як воно вже вийде в меве — пробачав, бо жінка тепер в е вертається в ліси, без неї і кури здичавіли, але поки що яйця несуть. Засмалити якогось півника?
— Можна й півника. Саме для цього я й приїхав. Мирон поглядом прострелюв гостя:
— То хто кому дурить голову? Кажи, що в тебе! . — І в нас пройшли чутки, що в твоїй Синяві партизанить Левко Віденко, — із надією подивився на лісника, — Не бачив його?
— Ні, не бачив, — кліпнув зморшкуватими повіками Мирон, очі його посмутніли і теж пішли у засідку.
— В тебе і це може бути, — з недовірою вивчає вид, що заіається од нього. — То не бачив і навіть не чув?
— Ліс великий — усього навіть лісник не побачить. А чувати t Левка — чував.
— А може, й видав? Не гріши, чоловіче. — Кажу: чував, — зовсім підкисає господар. — Тобі стрітися з ним треба?
— Дуже. І невже ніхто з його хлопців не навідувався до тебе?
— Та було, — неохоче цідить лісник. — Прийшли якось уночі, взяли трохи харчів, тютюну та й пішли. А куди — вони не казали, я не питав, — і глянув у вікйо. — Бач, коні й досі стоять, наче на виставці. Заведу їх у стодолу і піду ловити півника.
Чигирин насупився, підвівся з лави.
— Не буду ласитись на твого півника, хай ще росте, може, виросте таким хитрієм, як його господар, то й будете один одному забивати баки. На цьому слові — бувай.
На щоках присоромленого лісника одразу стало тісно рум'янцям.
— Чого ти, Михаиле, отак? Хіба я що?
— Тепер здогадуюсь, що ти. Досі вірив тобі, тому й приїхав у нелегку годину, та, бачу, помилився. Був ти у мене колись боярином, а ким став зараз — не знаю. І колись я ненавидів хитрунів та брехунів, а тепер — тричі ненавиджу, — і пішов до дверей.
Мирон розгублено кинувся до гостя, притримав його руками.
— Не чіпляйся, — взявся за клямку Чигирин.
— Богом прошу, Михайле,,залишися.. Зкадтено хоч вашу молодість, коли тепер нема чого згадати. І не клади гніву ні на мене, ні на мого півника. Посидь трохи сам або розклади вогонь у печі, — і лісник прожогом вискочив з хати.
"Таки допекло".
Згодом озвалося торохкотіння коліс і стихло. Чигирин позирив, позирив у вікно, але не побачив Мирона і знічев'я почав поратись біля печі, а думки його крутились і крутились навколо лісника і тих, що все життя бредуть по калюжах хитрувань, толочать усе чесне, ще й вважають себе за дуже розумних. Для такого бісового зілля Михайло в 'колгоспі завжди знаходив одну роботу — сторожа. Ось на цій посаді хай і доказують одна одному свої таланти.
Коли вже вогонь гарячими півнями забився у челюстях, до хати з щільником і гладущиком увійшов Мирон, косуючи, він ніяково розвів руками:
— От халепа — ніяк не міг зловити півника, порозбігалося бісове птаство із задвірка в ліси. То ми зваримо молоденьку бараболю, спряжемо яєчню, а липець — на заїдок. Що ти на цеє?
— Буду придивлятися, як ти далі хитруватимеш, — буркнув Чигирин. — Це в тебе виходить.
Лісник тільки покрутив голвою, потім розсохачем поправив дрова в печі й почав старатися біля картоплі, а коли поставив горщик до вогню, метнувся в комірчину за сяким-таким запасцем.
Невеселим був обід давніх друзів. Чигирин навіть не пригубив чарки, більше нічого не говорив і не питав Мирона. В лісника ж — нема-нема, та й застрибають під віями бісівські вогники. Чого б це? Що він був хитруном, це всякий знав, а тепер, може, і на крутія перешерстився? От хто б сподівався, що затурканий Рогиня, який найбільше цікавився тим, що було кілька тисяч років тому, зараз стане крайсагрономом? А на яку посаду важить Мирон? Може, на лісничого?
Знадвору скрадливо клямцнула клямка.
— Õòî öå?!
Лісник здвигнув плечима, а Чигирин вискочив з-за столу й вихопив з кишені браунінга.
— Що ти, Михаиле! — зблід Мирон.— Це свої. Чужі не так вриваються.
— Відійди!
Відчинилися хатні двері, і в рамі одвірків, посміхаючись, став плечистий, оцупкуватий Левко БІЯЄЙКО. Він глянув на Чигирина, на його зброю, поплескав п'ятірнею по кишені, де, певно, теж таке добро лежало, і розсипав на порозі сміх.
— Ось так тепер стрічаються голови передових колгоспів.
— Бо твій підпомагач хитрував зі мною, як циган на ярмарку,— насварився Чигирин браунінгом на лісника.
— Тю на тебе,— присів лісник.— Ще твоя цяцька зі злості гахне.
Колишні голови обнялись, пбчолоявкйлись і весело сіли за стіл. — Тепер і по чарці можиа! — радів Козуб і бісиками ощасливлював Чигирина.— Жаль, що півник утік.
— Здалеку лисячий дух учув,— шпигонув Чигирин.
— Піду я щось коням кину,— делікатно залишав їх лісник. І тільки він переступив поріг, волоокий Біленко допитливо поглянув на Чигирина:
— Що у вас, Михаиле Івановичу? Партизанські чи якісь інші справи?
— Партизанські. Тепер з дрібними сором іти до людей. Як тобі ведеться?
— Тяжко, Михаиле Івановичу,— посмутнів Левко.
— З підпільним райкомом чи обкомом в якісь зв'язки?
— Аби ж то були. А як у вас?
— Теж невесело. Ти Сагайдака знаєш?
— Чому не знати? Не раз в області по президіях сиділи, був такий час. Це ви карателів колошматили? Кажуть, більше сотні їх полягло кістьми?
— То вже люди перебільшили, але було і крику, і тиску, і писку. А як у вас?— Ще нема чим хвалитися. Тільки поліцаїв у одному селі втихомирили. Сили поки що малі.
— От, щоб збільшити їх, Сагайдак пропонує об'єднатися з нами.
Левко мерзлякувато повів плечима й одразу насупився, сірі очі його потверділи, потверділи й уста, замкнувши слово.
— Чого ж ти мовчиш?
Командир заперечливо повів головою і, не дивлячись на Чигирина, глухо сказав:
— Передасте Сагайдаку, що ми ні з ким об'єднуватися не будемо. Ви партизани одного району, ми — другого, і кожен має думати про своє.
Чигирин оторопів.
— А чи не здається тобі, Левку, що ми всі і кожен тепер маємо думати не про своє, а про наше, про всенародне? Левко уперто втупився в Чигирина.
— Коли я думаю про своє, тобто про справи свого району, то я думаю і про народне.
— Невже це твоє останнє слово?
— Останнє, — твердо сказав Біленко. Чигирин, і обурюючись, і дивуючись, запитав: