Він стояв перед зарошеною зорями оболонню, над якою серпик місяця випрядав срібло, а в думках уже був біля татарського броду, отам, де коні топтали яру руту й туман, а тепер новітні ординці топчуть життя. Та пе витопчете, нелюди, зі своїм біснуватим фюрером. І в Данила самі по собі стиснулись кулаки.
— Ви вже там, біля своїх? — торкнулася його руки Ганнуся.
— Там, серденятко, там, ясочко.
— І хтось отам чекає на вас?
— Напевне чекає, якщо війна не скосила.
Дівчина засмутилась, узяла весло, що лежало біля огорожі, і вони, оброшуючись, пішли оболонню до річки, яка тихо заколисувала берег, і човни на березі, і верби над берегом. Недалеко скинулась риба, це наполохало Данила. Отак тепер можна і риби, і хвилі злякатися. Пригнувшись, він опустив на воду вербовий човник — Ганнусине придане, як жартував її батько.
— Сідайте. Повезу вас по наших зорях, — зажурено сказала дівчина.
— Може, я повеслую?
— Де перекинетесь на цій душогубці. — Ганнуся тихо гребнула веслом, і човник справді пішов по зорях, лякаючи і кришачи їх.
З ким він колись плив отак уночі? Ага, то матір перевозила його, малого, через татарський брід. Тоді в човні у них лежало татарське зілля і бузьків огонь. А тепер не бузьків, а пекельний огонь пішов по всьому світі, і чи вийдеш з нього ти, чи вийде з нього це миловиде дівча з журбою в очах і серці в свої сімнадцять років?
Не поталанило йому в перші дні війни. А як поталанить тепер, до останку буде битися з недолею, щоб хоч трохи поменшало журби в людей. Чи ж почали в його районі партизани боротися з фашистами? Поринувши думками в своє село, в свої ліси, він уже не бачив, як на віях дівчини затремтіли дві сльозинки.
Човен м'яко торкнувся берега, тут, обійнявшись, як у пісні, журились передосінням три верби. Данило вискочив на вогкий пісок, подав Ганнусі руку, і дівчина легко стрибнула на берег.
— Як ваша рана? Не озивається?
— Hi.
— І нітрохи не болить?
— — Як же вона може боліти, коли ти лікувала мене. Спасибі тобі, допечко, за все. Ганнуся схлипнула.
— Ти чого?
— Хто ж мене тепер донечкою назве? От скажете ви так, а я тата бачу. Він навіть схожий на вас, тільки ви трохи вищий.
Данило пригорнув дівчину, вона стала навшпппьки, невміло поцілувала його, потім обтерла вії, а руки її впали мов неживі. Він узяв їх у свої і неждано відчув, що з кишені Ганнусиної жакетки стовбурчиться якесь залізяччя.
— Що це в тебе?
— Ой...
— Кажи, дівчино.
— Бельгійський браунінг другий номер, — сказала бентежачись, вийняла зброю, зважила її на руці.
— Де ти взяла його?! — здивувався і зрадів Данило.
— Та... — не знає, що сказати, і збирає зморщечки на невисокому чолі.
— Як не хочеш, то не кажи.
— Один хлопець приніс... подарунок на іменини.
— Гарні тобі подарунки приносять. На це Ганнуся серйозно відказала:
— Який час, такі й подарунки.
— А той хлопець часом не Юрком зветься?
— Юрком.
— Де ж він його доп'яв?
— Говорив, що трохи позлодійкував у гітлерівців.
— Ганнусю, подаруй цю зброю мені. Дівчина сумно глянула на Данила:
— Як вам так дуже треба — тоді візьміть. Я ж знаю, що ви підете в партизани.
— Звідки це знаття?
— З усього видно. А як станете командиром, тоді заїдете за иною. Я вашим партизанам їсти варитиму. Заїдете?
— Неодмінно. Дівчина зітхнула:
— Все одно обманюєте.
— Чого ти, Ганнусю?
І вже не погляд довіри, а погляд вікового жіночого докору обпікає його.
— Бо чоловіки завжди обманюють нас. Данило вражено подивився на дівчину.
— — Звідки ти знаєш?
— Бо мої тітки так говорили. І дорослі дівчата це кажуть... То заїдете?
— Неодмінно! От побачиш, доіісчко!
— Я буду чекати па вас. Не забудьте... І така була в ній віра, що гріх було б хоч чимось скривдити дівчину.
На річці бухикнуло весло раз і вдруге. Данило насторожився:
— Хто б це міг бути?
— Юрко! — впевнено відповіла дівчина, і в куточках її вуст вибилася зверхність.
— Звідки ти знаєш?
— А він тихачем не вміє — так веслує, наче лантухи кидає: не зпає, куди силу дівати. — Від того берега зринав човен, ось він виплив на середину річки, і Ганнуся запитала: — Юрію, це ти?
— А як ти мене впізнала? — радісно озвався ламкий голос.
— Орлиний клекіт навіть з-під хмари чути, — насмішкувато відповіла дівчина.
— Не будь, Ганнусю, відьмочкою, — Юрій знову гребнув, як лантух кинув у воду, і незабаром його човник з розгону вискочив на берег.
Тепер Ганнуся гордо виструнчилась і стала однією недоступністю. Звідки це взялося в неї? А парубчак, шарудячи отавою, вже сторожко підходив до них. Поздоровкавшись, він удавано веселим голосом заговорив до Ганнусі:
— От не думалось зустріти тебе з кимсь.
— Як ти догадався приїхати сюди?
— Подивився, що нема твого човника, та й стривожився.
— Ти навіть стривожитися можеш? — насмішкою доймає хлопця.
— Таки стривожився, хоча й не було за ким, — не залишається в боргу Юрій. — Я й догадувався, що в тебе хтось є, бо одного вечора бачив, як ішов з того подвір'я лікар.
— Який ти догадливий у нас. І що з тебе буде, коли підростеш?
Данило з подивом прислухався до їхньої пересварки і все більше впевнявся, що Юрій по самі вуха закоханий у Ганнусю. Та й вона, либонь, прихиляється до нього душею. Але коверзує, як уміють коверзувати дівчата, коли відчувають свою зверхність. Тільки де ж і коли таке могло взятися в оцієї лозинки, що самою правдивістю дивиться на світ? Ох ці дівчата та жінки, ох це Євине сластіє, як казав про жінок один дяк-заброда.
— Ганнусенько, то я пішов.
— А я вас проведу з Юрком, бо ми знаємо тут усі стежки.
— Авжеж, проведем, — голубом забуркотів парубчак і радісно подивився па Ганнусю — на свою любов і відьмочку заодно.
XVIII
Данило, напевно, пройшов кілометрів з п'ятнадцять, і така кволість охопила його, що з-під ніг стала втікати земля, а з очей випадати зорі. Грудям не вистачало повітря, у пих почали боляче орудувати ковальські міхи. Невже навік забрав здоров'я паршивий шматок металу? Дурниці! Усе, і здоров'я, повернеться до нього, бо треба ворога бити, бо треба ламати недолю. Обважнілою долонею він витер піт з чола, подивився на небо, на обрій, знайшов під ним у полі два темні обриси ожередів і пересохлою стернею пішов до них.