То дібровами, то полями, то шляхом Данило до вечора відміряв, певне, з тридцять кілометрів і сміливо в'їхав у якесь село, розділене надвоє неширокою річечкою. Тут біля левадок стояли ошатні хатки, до кожної од річки тягнулося два рівчаки. Це здивувало Данила, і, зустрівши в березі жінку з шматтям ва коромислі, він запитав, що воно й до чого.
— У нас отак споконвіку заведено, — погойдуючи коромислом і станом, відповіла жінка. — Біля кожної хати маємо копанку, в ній тримаємо рибу; карасі, лини, коропи і в'юни є. А щоб для них завжди була чиста вода — то впускаємо і випускаємо її цими рівчаками. А ти ж звідки будеш, такий проворний?
— Здалеку, тіточко.
Та бачу, що здалеку, — буркнула, неприязно оглядаючи
його.
— По чому ж ви бачите?
— По твоїй ганчірочці, — тицьнула на поліцайську пов'язку.
— Хіба у вас таких нема?
— Таки нема. Кого позаписували у поліцію, усі порозбігалися, опрім придуркуватого Вавила, який од роду має босу голову. Кажуть, тепер звідкись чужого падлюччя наженуть. Ти не з цих сквапних?
— lie з цих, тіточко.
— А якщо з цих безчесників, — оглянулася жінка, — то скоріше ховай свою лахманину і вив'юнюйся звідси. Тут дармового поживку не знайдеш.
Данило засміявся од цієї мови, що була йому, як музика.
— Ти чого ж радієш? — здивувалася жінка і підозріло подивилась на нього: чи й цей заволока такий придурок, як їхній Вавило?
— Бо, видно, тут гарні люди живуть.
— Які не живуть, а в сірка очей не позичають, — гойднула коромислом і, вигинаючи тонкий стан та зблискуючи литочками, гарно пішла стежкою до своєї хати.
— Тіточко, а де ваш староста живе? Жінка зупинилась, рукою показала на левадку, обсаджену червонолозом.
— Ось бачиш вусаня в сіряку, що корову біля садочка пасе? Оце і є наш староста, Микола Андрієнко.
— Староста — і корову пасе?
— А він у нас не супостат і не грошолюб. І в скрутну годину не перешерстився, — сердито озвалася жінка.
Ведучи коня понад червонолозом, Данило підійшов до старости, який ще здалеку подивлявся на нього. Був це чолов'яга років п'ятдесяти з обличчям кольору й сухості волоського горіха, на голові в нього красувався саморобний солом'яний бриль, і тому начальство було схоже на звичайного сільського пасічника. Цю схожість ще підкреслювали старі дуплянки й вулики, які стояли у невеличкому садку.
— Драстуйте, пане старосто, — вклонився не чину, а літам Давило.
— Драстуйте, пане поліцаю, — заскалив око старий, а в голосі його озвалася прихована насмішка.
— Як воно у вас, пане старосто?
— Нічого у нас, пане поліцаю, — і пустив пересміх по зморшках вусах.
Чого ж ви смієтесь?
— А як нe сміятись? От один пан пасе корову, а другий пан прийшов до нього на дурнічку чимсь поживитись. Чи не вгадав пан пана?
— Так ви ясновидець, пане старостої Старий нахмурився.
— Може, ясновидець, але не можновладець. Ось такі пани, як ти і наїжджі лобурі, об'їли мене, наче гусінь. То як дуже голодний, іди, поки не пізно, шукай пристановиська і з'їжу.
— Куди ж мені накажете піти?
— Відпитай поліцая Вавила.
— До цього придурка?! — обурився Данило. Староста щось прикинув на всіх своїх зморшках, цікавіше глянув на непроханого гостя:
— А ти звідки знаєш, що він придурок?
— Так хто ж цього не знає?
— Он як, — ще щось прикинув чоловік, моргнув бровами і вусами. — Ану, давай свої документи.
Данило видобув обидва папірці, які забрав у поліцая, простягнув їх старості, той дістав з кишені старенькі окуляри, натягнув їх на ніс і став схожим на дятла, що оглядає перед працею стовбур дерева.
— "Особиста виказка", — по складах читає староста, далі зупиняється і витріщується на гостя: — Так оце ти будеш Харитоном Заїкою?
Данило завагався: а що, коли цей Заїка накоїв усякого і про це чули тут?
— Кажи, пане поліцаю, — вже наказує староста. — Це ти Харитон Заїка?
— Я.
І враз староста розреготався, хапаючись руками за живіт. Пересміявшись, він знову витріщився на Данила:
— Ти, хлопче, не мороч мені голови і нижчеспиння заразом. Усіх Заїків я знаю як облуплених. Кажи по правді: хто ти будеш, як твоє прізвище і чого прителіпався на своєму відгульні? Коли за душею старого, то можеш брати її — не заплачу перед вами, песиголовцями.
— Що ви, діду! — по-синівськи поклав свої руки на руки старого. — Живіть побільше, бо ви, бачу, людина!
— А хто ж будеш ти? Кажи справжнє прізвище!
— Зовуть мене Данилом Бондаренком...
— Данилом Бондаренком? — не повірив староста. — Знову обморочити збираєшся?
— Справді, я — Бондаренко.
— А як тебе величають по батькові?
— Максимовичем.
— Стривай, стривай! Ти часом не той садівник, про якого в газеті писали перед самою війною?
— Отой самий.
— Чого ж ти зледащів так? — глянув на поліцайську пов'язку.
— Хіба ви не бачите, що горе заставило?
— Напевне, так, — погодився старий. — То ось ти який, коли не брешеш! А які в твоєму саду були зимові сорти яблук?
— Нащо це вам?
— Кажи, коли питають старші.
— Кальвіль сніговий, золотий ренет, щетина, ренет Симирепка, тиролька, джонатан, пепін лондонський. Досить вам?
— А оце ж яке? — махнув рукою на розложисту яблуню.
— Штрейфлінг.
— А яке яблуко може лежати два роки?
— Ренет шампанський.
— Що правда, то правда, — і староста віддав Данилові "виказку". — А куди ж Харитона подів?
— Завів до лісу і відпустив. Казав, що піде до брата в партизани.
— Може й піти, бо в поліції опинився не з власної охоти, а з примусу і страху. Куди тебе доля чи недоля провадить?
— Додому.
— Одчайдух ти при чужих документах і коні, — і староста пустив посмішку по вусах. — Що ж, пане поліцаю, ходімо до мено на вечерю.
— Так вас же, пане старосто, об'їли різні, наче гусінь? Пан для пана не старався б, а пасічник для садовода завжди постарається. Ось ми зараз із копанки карася і в'юна витягнемо, на заїдок меду внесемо, нагодуємо тебе та й вкладемо спати, бо ти вже ледве на ногах стоїш. — І старий підвів його до чималої копанки, де росло й татарське зілля, і очерет, і через два рівчаки , авречнщалася вода.
XIX
І • ось довгожданий татарський брід з осколком місяця всередині, і мовчазний присілок, що вткнувся в нерівний берег, як немовля у материнські груди, і тривога пташиного граю у небі, і тихе схлипування пригорблених верб, і дрімота вербових човнів, припнутих до прикорнів.