— І коли падаєш — теж славне?
— Теж гарно, бо тоді іскри і зорі кружляють в очах.
— Ти вже докружлялась, що й руки задубіли, Де твої рукавички?
— Рукавички?.. У дорозі, — відповіла непевно і чогось глянула ва шлях.
Він скинув свої:
— Може, ці нагріють? Мирослава пирхнула:
— У таку рукавицю ягня влізе. Хто це вам виплітав їх?
— Дід Гримич.-Він усе на виріст робить, — невміло почав надівати ва її ручата свої рукавиці, і дивпо, дівчина не пручалась, " притихла, тільки дрож пройшовся по її тілі.
— Ти ж зовсім замерзла.
— А для чого тоді зяма?
— Та вже ж не для того, щоб після ковзанки бухикати на печі. Зараз же ходімо до мене, хоч якимсь чаєм напою.
— Ви навіть чай умієте варити? — знову самим лукавством зміряла його.
Данило здивовано повів бровами:
— Де ти замість слів нахапалася шершнів? Чи це тільки для мене?
— Ой, ні, — хитнула Мирослава головою і своїм снопом, підняла руки і посміхнулась рукавицям, — Стирчать, як глеки на кілках.
— То ходімо.
— А як хтось побачить? — Враз уся гра аівшла в дівочого обличчя, і тепер на иьому вибились розгубленість та занепококоєнвя.
— Коли хтось і побачить, то тільки позаздрить мені, — з доброго дива бовкнув. — Хоч на мою хату подивишся. Вона в мене цілий рік чорнобривцями пахне.
— То... нам'ять любові? — зненацька спитана Мирослава.
— Пам'ять любові до матері. Як ручата? Відійшли трохи?
— Ще ні.
— Ходімо?
— Мені боязко, — правдиво глянула, збентежила ї порадувала його.
— Чого ж тобі боязко?
— Це ви повинні більше знати... Так же не можна.
— Чому не можна? Ти. ж не іійршші деиъ аиаьш мене.
— Краще ходім до татарського броду, до Гримичів.
— Ні, до мене. Я не хочу завтра гнати коні по лікаря, І дівчина обпекла його:
— Так дуже шкода коней?
— І тебе трохи, — він поклав руки на дівочі плечі, обернув її до місяця. — Ось там і стоїть моя хата, а ворота біля неї кигикають чайкою.
Мирослава з-за плеча пильно глянула на нього:
— А чиясь дівоча доля од вас не кигикала чайкою? Він зрозумів її побоювання.
— Такого, дівчино, не було. І коли маєш до мене довіру — не називай на "ви", — він узяв її притихлу руку, й вони з левади повернули на Ту вуличку, де плетені тини і верби-підлітки біля них вели до напівзабутої оселі. Ішов і милувався дівчиною, Ї.Ї снопом, її ходою — легкою і красивою. Зведки ж ти взялася? З якого поля, з якої піспі? І здавалось, що в цього вже був такий вечір надій і притихле від сполоху дівча біля нього, яке не знає, за що триматись рукою — за тендітні в паморозі верби чи за серце.
Ось і його ворота. Мирослава, випереджаючи Данила, поторгала їх, і вони справді кигикнули чайкою.
— Наче в казці, — здивувалась і чомусь зраділа дівчина. Підійшовши до вікна, на якому клубочками дрімала місячна сновійність, Данило постукав у шибку.
— У вас хтось живе? — пройшовся переляк по обличчі Мирослави.
— Ні.
— А чого ж ви стукаєте?
— Згадую свою матір. Вона завжди на стук відчиняла мені двері. А тепер нема кому.
— І це тяжко, Даниле? — сама не помітила, як назвала його на імення.
— Тяжко, Мирославе. А ключ у мене завше лежить на призьбі під вербовою дощечкою, під тією, про яку дівчата весною співають: "Вербовая дощечка, дощечка, там ходила Настечка, Настечка", — і знову згадав не вербову дощечку, а вербову ногу Шульги. Це ж треба навідатись до нього і Діденка, якогось гостинця завезти.
Даияло відчинив сінешні й хатні двері, Мирослава все ще з опаскою ступила в темряву хати.
— Справді, тут вереснем і чорнобривцями пахне. Ви любите їх?
— Дуже. І люблю, коли дівочі коси віють чорнобривцями, — нечутно торкнувся її снопа. — Уявляєш: сніг і чорнобривці! — Він засвітив світло, і гостя одразу ж підійшла до фою матері, пород яким світився сніп жита.
— Це ваша мати?
— Матір.
Мирослава посмутніла.
— І в моєї такі добрі очі були. І звала вона мене чогось Журавкою.
— А моя часто співала про журавку... Щось незвичне було в її вдачі. Як вона тільки, вже з різдва, виглядала весну, як тішилась першим підсніжником, як прислухалась до співу зерна, до шелесту маківок, до всієї землі. І до колоса, і до трави, і до деревця у неї була своя любляча мова, пісня. Найбільше я; наспівувала на луках, бо там стільки птаства знаходило притулок і в траві, і в березі, і на воді. Бувало, гляне на якусь чубату чаєчку або на виводок диких качат, що пливуть за качкою, і зітхне: "Боже, як то славно, коли е крила", — та й тихенько заспіває траві чи копичкам:
А журавка ходить
Та пір'ячко ронить...
А ти, малий, одразу й побачиш: і журавля в журавлиному броді, і журавочку, і її двійко цибатих діток. Мати не раз втішала мене, що. в мою подушку зашила журавлині пера. Це щоб у сон приходило птаство, травиця, поля, а не різна погань.
— Це ж треба, — аж зітхнула Мирослава. — Добра і тиха матір.
— Що добра, то добра, а от чи тиха — не знаю. Одного разу вона здивувала усіх односельців. Це сталося у двадцятому році. Біля самого села партизани на шаблях врубалися в банду Гальчевського. То була до зубів озброєна зграя, а отаманив у ній вчений жорстокосердець, що нахвалявся вирізали більшовиків до сьомого коліна. Як побігли городами і вулицями без вершників коні, я з мамою вийшов у двір. Аж до нас на змиленому коні підлітав розпашілий од битви партизан Михайло Чигирин. Ти знаєш його — він тепер головою колгоспу працює. Ще з вулиці гукнув матері:
— Ганно, допоможи пораненим — винеси полотна перев'язати рани, — і зіскакує зі свого воронця, веде його на подвір'я. А кінь аж хитається од утоми.
— Де ж я того полотна візьму? — одразу пожалісніла матір. — Усе повіддавала то за оранку, то за хліб.
— А може, щось завалялось? Біда хлопцям: лежать на білих гречках, а гречки вже червоними стали.
В оселі кинулась мати до скрині, та хіба знайдеш те, чого нема?
— Що ж, таке діло, — похилив голову Чигирин. — Доведеться багатіїв потрусити. А так не хочеться, щоб на такому полотні були чужі лайки та нарікання.
— Почекай, Михайло, — враз стрепенулася мати, застигла на якусь хвилю, а далі метнулася до божниці, стала на лаву й почала здіймати рушники з образів.
— Ти що, жінко добра? — здивувався, не повірив собі Чигирин.
— Нічого, нічого, — заспокоїла його матір. — На цьому полотні не буде ні лайок, ні нарікань — воно святих сповивало...