Чотири броди

Сторінка 81 з 178

Стельмах Михайло

— Не варила, не пекла — до сільбуду помела... Як ти на цеє?

— У таку метелицю?

— Метелиця, метелиця, чому старий не жениться?.. А що нам та метелиця-хурделиця? Ноги ж і не позичені і не куповані! Хіба ти не любиш завію?

— Люблю. Вона так добре вкрила озимину, вже не страшний буде їй мороз.

— І як у такому тендітному тілі вмістилися усі хліборобські турботи? — засміялась Яринка. — То помели?

— Ти й! бачиш, що робиться надворі. Хата зривається з підмурка, ще полетить у безвість.

— То й що нам негода? Хіба погано бігти і розшарпувати петлі хуртовини?

— Ой Ярино, Ярино, кому ти і вродою, і вдачею саме щастя принесеш?

Дівчина враз посмутніла, зітхнула.

— А може, не підемо до сільбуду? Разом будемо журитися?.. Коли вже ця журба одійде від тебе? — обняла подругу і знову зітхнула. — А до нас позавчора Стьопочка приїжджав, про тебе чогось питався. Він уже в область збирається, бо в районі набив руку. "Наб'ю в області руку — і подамся вище", — перекривила молодого Магазаника, засміялась і почала поправляти снопики, що стояли на скрині. — Пахощі від них оберемками йдуть. Ця пшениця з селекційної станції?

— Еге. Торік мені учені лишень одну шапочку насіння відміряли, а цього року вже маємо он скільки справді золотого зерна. Як би це радів Данило.

— Я тобі хоч вечерю подам, сама готувала, сама й похвалитися хочу, — Ярина відсунула заслінку, вийняла миску з рибою і грибами та, прислухаючись, поставила на припічок. — Чи пе гості до тебе? Хто б це?

— Мабуть, Геннадій Шевчук, — подумала про голову колгоспу.

— А коли?.. — Ярина з-під вій глянула на подругу.

— Хіба це може бути? — лякаючись, запитала сама себе Мирослава.

— То чом не може?.. От якогось вечора постукає в двері, стане на порозі, ось так, усміхаючись, як він уміє, і запитає:

"Скучила?" А ти його назвеш безсовісним.

— Я б його й совістю своєю назвала, аби тільки голос подав. На присінку загупали чиїсь кроки, далі хтось постукав у двері.

— Заходьте! Заходьте! — в один голос сказали Ярина й Мирослава.

І от поволеньки відчинилися двері, й на порозі картинно розкапустився Стьопочка в новому добротному кожушку і сивій смутшевій шапці. Він скинув її, рукою бережно поправив чуприну, у заграв млинками вій. За своїми думами і не помітив, що за ним відскочили двері.

— Здорові, чорноброві! — удавано весело привітався й почав розщібувати кожушка, щоб і його новісінького, з синього сукна френча побачили.

— І чого тобі тут?! — обурилась Мирослава.

— А чого вам одразу вкидатись у гнів? — ображено смикнув плечима Стьопочка. — А-а-а! Ви й досі, Мирославе Григорівно, сердитесь за колишню догану в перехідний період? Пора б уже й забути її. Кожен із нас, коли пошкребти душу, вартий догани, і вообче...

— Шкреби свої руки і не лізь із ними в людські душі, — відрізала Яринка.

Стьопочка хитрувато-примирливо посміхнувся їй, поклав шапку на серф:

— А чого мені, скажи, не лізти до людської душі, і вообче, коли я вже поет?

— Ти — і поет?!

— Авжеж! — Стьопочка з внутрішньої кишені френча вийняв учетверо складену газету. — Ось почитай, коли не розучилась. Це нічого, що в райгазеті. Наб'ю руку в ній — і в обласну, наб'ю там руку — і в енциклопедію з портретом.

Дівчина спалахнула:

— Коли б тебе з портретом та в найглибшу ополонку! Ото була б радість і енциклопедії, і всьому селу.

— Ет, сільська самодіяльність, — зневажливо махнув шапкою на Яринку. — Ще вліпи якусь репліку.

І вліплю: ти не помітив, що маєш в очах півпуда нахабства!

— Чи не бреше твоя вага?!

— Стьопочко, зроби ласку — щезни туди, звідки пришвендяв, — попросила Мирослава.

— Не можу! — заперечливо похитав головою Стьопочка. — Це вище моїх сердечних і розумових сил. Я, звісно, знаю, що кожна людина має солодкий час любощів. Був цей час, догадуюсь, і у вас, Мирославе Григорівно, і вообче. Та солодкий час швидко минається, а приходить реальність, від якої нікуди навіть на коні не втечеш. І от, щоб ви повірили в серйозність моєї душевності, я осьдечки ось, навіть при Яринці, при свідкові своєї юності, значить, скажу, що маю мрію і намір одружитися з вами... Отак, а не інакше.

Враз із сіней озвався знайомий голос:

— Я мимоволі стаю другим свідком, — і до хати увійшов засніжений Ступач. Тільки чого він розгублений такий.

— О, це ви нахопились? — розгубився, але водночас і зрадів Стьопочка, вклонившись, знову приклав шапку до серця. — І як ви втрапили до нас?

— Хуртовина загнала. Правда, вже ніби пересідається вона. То ти маєш мрію і намір одружитися?

— Точнісінько так. Прокопе Івановичу. Це скажу і при вас, і при всьому присілку, бо вже і Стьопочці прийшла сімейна пора. Мирослава гнівом обпекла і жениха, і Ступача:

— Хай він одружується на карбованці, на якому зависли його гендлярська душа і совість.

Ступач приязно глянув на Мирославу і покосував на жениха.

— Це ви даремно, Степан Семенович — людина скупенька, але тепер не карбованець, а поезія править ним.

— Ви ще не розкусили його: він за карбованця продасть і поезію, і вас заразом.

— Що вона меле як елемент?! — враз налився буряковим соком Стьопочка. — От у чиїй душі, видать, сидить ворог. Вона й досі любить того арештанта, що он на стіні висить. З нею треба щось робити.

Ступач махнув рукою:

— Це вже не наше діло.

— Як не наше, коли вона відкидає принципову любов в ім'я ворожої? її треба проробляти, громити, і вообче!..

— Ого, який ти войовничий, Стьопочко. Ти забув, що перед тобою дівчина. — І щось затремтіло в голосі Ступача, і провина майнула в очах. Він обернувся до Мирослави: — Пробачте, що невчасно прийшов. Проси, Стьопочко, і ти пробачення.

— Ну, коли аж ви просите, то куди мені дітись? Здаюсь!

Хоча б па вашому місці... — Стьопочка підняв руки вгору і так вийшов з хати.

Ступач вклонився Мирославі, чогось аітАнув. Чого б?

— Ще раз пробачте. Бувайте здорові. — І пішов слідом за Стьопочкою, який щось невдоволено мурмотів у сінях і повторював своє "вообче".

Ярина спровадила непроханих гостей, потім вбігла до хати, пригорнула Мирославу.

— Звідки на тебе береться всяка напасть? Коли багато краси, то ще більше клопоту. Ох і розтривожив мерзенний гріхоплут. І все одно лихе минеться, а ти будеш з Данилом, чує моє серце! — Вона знову підійшла до печі. — Після такого сватання і повечеряти можна. З яких ти позицій дивишся на рибу, гриби, і вообче?.. — перекривила Стьопочку.