Навколо тихо шурхотіла висока пшенична стерня, тримаючи на своїх зрізах хиткий відблиск зірок. Щось заворушилося біля ожередів, налякало його, але одразу ж збагнув, що не було чого полохатись. Данило ступив ще кілька кроків, почув сполохано "скіргик", — і вгору з хурчанням бризнув табунець птахів. Він полетів вище ожереду і знову упав на стерні. Та це ж куріпки — добра птиця його дитинства, що й, узимку не покидає нас, ночуючи не в гніздах, а прямо в снігових ямках, де заставали їх сутінки чи негода. Данило не раз знаходив куріпок на засніженій озимині. А якось і додому приніс охлялих, замерзлих птахів, відходив у теплі, поклав у мішок та й завіз па озимину. Тоді довго підсміювався Семен Магазаник: "Навіть куріпчине м'ясо не вгодило нашому голові". Де він тепер і яке м'ясо споживає? Тьху, знайшов чим журитися. Краще турбуйся, як теперішній день перебути.
Ожереди виросли перед ним, наче темні пароплави. Десь із самого низу писнула миша, повіяло пріллю, бо снопи не по-господарськи лежали на житнищі, не на солом'яній підстилці. О, таки озвались запізнілі клопоти голови! Данило, прислухаючись до світання, пішов уздовж ожереду, чи не причаїлась і тут якась напасть, знову сполохав куріпок, що вже розбивали крилами темінь. Попереду, як па запітнілому склі, почали виростати дерева, чи не верби, а за ними, певне, протікає річка, бо звідти тягне ра-нковою прохолодою. А де ж тепер Ганнуся, її човник і весло? І де отой отряхуватий парубійко, який хоч і називає дівчину відьмочкою, та все одно побоюється її. Щось і він собі міркує в цей час, бо ж хіба не бачив, як і в нього в кишені відстовбурчувалась зброя.
Обкружлявши скирти, Данило про всякий випадок сховав браунінга у сніп, ще обвів поглядом світанок і, тривожачись, влігся на спочинок. Тепер у вуха його йшли і спадали шерехи — то від стерні, то з скирти, то з неба. Він ще почув, як над ним, посвистуючи крильми, пролетіли чирки, посміхнувся їм і з ними увійшов у неспокійний сон, де була місячна ніч, болотяне плесо і оті лисухи, що ногами й крилами відривались і відірватись по могли від води...
Хтось обережно торкнувся його плеча. Невже знову Стьопочка? Він, чуючи біль у грудях, зривається з землі, ловить очима світанок і незнайому жіночу постать, а рука сама шукає того снопа, де лежить зброя.
— Не полохайся, сину, — чує такий добрий голос, наче він ішов з його дитинства.
— Хто ви, тіточко? — нарешті виходить зі сну і пильно дивиться на сумовите, обведцне зажурою, літами і жіночим уболіванням обличчя.
— Я — тітка Марія, а скоро буду бабою Марією, бо донька вже останні тижні доходжує. Війна — війною, а діти мають родитися, — говорить так, щоб заспокоїти його. — Тут над річкою я доглядаю за качками, їх у нас раніше море було. От удосвіта й побачила людину, що кружляє біля скирт.
— Це мене?
— Який ти догадливий, — посміхнулася, знову ж таки, щоб заспокоїти його. — То я й подумала: може, це добрий чоловік шукає собі пристановища від лихого ока, а й не знає, що сьогодні приїдуть з громадського господарства молотити стоги. Правда, ти не знав цього?
— Звісно, не знав.
— Тоді тобі треба звідси йти. Нащо зустрічатися з бідою?
— Куди ж тепер іти?
— Німецької довідочки в тебе немає?
— Звідки їй узятися?
Тітка Марія підперла рукою обличчя, подивилася на верби, за якими виднілася продовгувата будова.
— Не знаю, як ти, а можна було б перепочити день у пташарні. Там у мене є хижка. Я її замкну, піду на річку до качок, а ти спочивай.
— Ніхто ж не загляне до вашої хижки?
— Недобра людина не загляне. А як прийде мій старий, то тільки зажуриться, бо немає чутки про синів. Отож і привертай помаленьку, бо вже більшає ранок.
Виярком вони попрямували в долину до тихих верб, що по-старечому гнулись над самою водою. Потім тітка Марія трохи взяла праворуч, бо перед ними, упершись головою в землю, лежала мертва сухорога корова.
— Позавчора на міні підірвалась. Упала бідолашна, а з неї течуть і кров, і молоко.
Дапило глянув на корову і здригнувся: її роги вже було засновано павутинням, а на ньому, розпластавшись, чаївся вгодований павучисько. На темному горбі його викраплювався схожий на свастику хрест... Ось це і є війна.
Вони дійшли до пташарні, від якої в'юнилася стежка до неширокої річки, до вже білими і сірими острівцями плавали качки. Синя безмовність коливалася над лугом і річкою, і синій смуток коливався під віями тітки Марії, що думала і про доньку, і про синів, і про нього, і про увесь світ, який не з.нати чого став таким страшним і жорстоким. Пташарня мала кілька відділів. Тітка Марія ввела його в найменший, посеред якого довгатився лежак.
— Тут я тримаю маленьких качаток, — і посміхнулася. — Ти бачив, як сплять каченята?
— Ні.
— Кумедно так. Очі заплющить, одну ніжку відкине убік, що й крильцем прикриє, щоб було тепліше. Ось ми й дома, — відчинила двері, побризкані сумом живиці.
На стінах невеличкої охайної кімнати висіли звичайні плакати з усміхненими жінками і дорідним птаством. І навіть ця проста наочна агітація, ще не здерта рукою чужинця, тепер зворушила його.
Тітка Марія кинулась до маленької, які бувають у комірчинах, печі, витягла звідти пательню зі смаженою рибою, поставила на крихітний столик.
— Оце перекуси трохи та й лягай відпочивати. А прийде старий, він тобі на березі юшки зварить.
Постеливши немудру постіль, жінка вийшла з хижі, замкнула її на колодку та й подалася до води, на якій вигойдувався свіжий необсмолений човник. Як, ще з дитинства, хвилювали Данила ці вербові човники, що сновішю пропливали в погожі і туманні ранки і гуділи бубнами в негоду. З-за верб до човна підійшов немолодий похилий чоловік, що тримав у зубах уважисту люльку. До нього щось заговорила тітка Марія. Чоловік мовчки вислухав її, поглянув на пташарню і, не виймаючи люльки з рота, відімкнув од вербового пня човен, сів у нього і незабаром зник за тихими вербами і верболозами.
Данило прокинувся від легенького стуку в дворі.
— До тебе можна? — озвався голос тітки Марії.
— Заходьте, заходьте.
— Я не сама — з чоловіком.
Відчинилися двері, в кімнату першим з паруючим казанком у руках увійшов Маріїн чоловік. І тепер у його зубах погойдувалась і дпміла люлька.