— Оце ж Григорій вам юшки наварив. У нас її ніхто так не зготує, хоч і не рибалка, а мельник він. їжте, що бог і річка послали.
Дядько Григорій вибачливо посміхнувся на мову жінки, поставив казанок на припічок, сів на лаву і мовчки почав смоктатп люльку, а тітка Марія вкинула в полумиски риби, влила юші.п і запросила Данила й чоловіка до столу. За обідом говорили тільки Данило й тітка Марія, а дядько Григорій — хоч би тобі слово.
— Може б, ти що-небудь поспитав гостя? — нарешті не витримала жінка.
— Не все треба питати, — спокійно озвався дядько Григорій і окутався хмариною диму. — Як має людина щось сказати, надійсь, скаже, а не має, то краще й помовчати, — та й знову припав до люльки, але враз чуйно підвів голову. — Марійко, від стогів хтось іде до тебе. Вийди навстріч.
Жінка метнулася з кімнати, але незабаром і повернулась.
— То Христина й Ольга захотіли свіженької води.
— Що ж тепер робиться у світі? — запитав Данило дядька Григорія.
— А хто його знає. Живемо зараз, наче в дуплі. Хвалиться фашист, що вже Москву обложив, та мало хто, окрім прихвоснів, вірить такому. Як ти на цеє?
— Москва що покаже себе, дядьку Григорію. Зарання ^адів ворог і деякі хитливі.
Уже прощаючись, дядько Григорій сказав Данилові:
— Побудь, хлопче, хоча б з пару днів біля нашої річки, бо, видиться, маєш у тілі болість. Тут поки що спокійно: качці випала краща доля, аніж курці. Ще можу тебе на млин узяти — там па мельника вода робить, то й будемо обоє багаті шумом.
— Не той тепер шум, щоб мені муку молоти. Це б у спокійну годину залюбки оселився у млині, — сумовито поглянув на старого.
— Тоді дивись, — схвально кивпув головою дядько Григорій. — Видать, мій старий розум відстав від молодого. Коли тобі по дорозі на Лисогірку, підвезу човном.
— А Лисогірка йде до шляху чи від шляху?
— — Від шляху.
— Виходить, не по дорозі.
— Тобі видніше, — сивою мудрістю глянув на Данила, подав вироблену руку, на якій за жилами нічого не було видно. — То хай доля боронить од недолі.
І пішов, смокчучи люльку. Отак він, певне, і до самого бога піде, неквапний, мовчазний, мудрий. А потрапить у рай — і там наварить юшки для добрих людей, та й сяде десь збоку, мовчки прислухаючись до чиєїсь мови і жалкуючи, що тут не можна запалити люльки...
Другої ночі Дапило пройшов більше, а коли зазоріло, перебрався через заспану річечку, береги якої єднала вивернута верба, й опинився на мочарі, де стояли невеликі стогн осоки. До таких стогів тільки взимку, коли все промерзне, приїжджають люди. Знайшовши тичину, він сяк-так вибрався на стіг, і тут йому від заходу блиснуло дзеркало сивого плеса, а за ним у долині досвітня синява приспала невеличке село. На плесі уже темніли і зникали у воді норці, яких невідомо чого називали попелюхами. Далі з очеретів виткнувся човен, і Данило затурбувався, чи не помітив його рибалка. Та чоловікові, напевне, було не до нього, бо ось він, придивляючись до води, зупинився, а потім щось почав витягати обома руками. Незабаром на поверхні з'явився плетений жак. Старий кинув його в човен і почав з горловини діставати рибу. Отак він витягнув що три жаки і не повернув човна до села, а повеслував до зарога, ближче до стогів. Тут він вибрався на низькоділ, пильно оглянувся навкруги і пішов до стогу, до лежав Данило.
"Хто ж ти, рибалко? І чи тільки рибу ловиш?"
Старий, поволі чалапаючи мочаром, підійшов до стогу, задер голову і насмішкувато запитав:
— Чоловіче, ти, може, тут домівку знайшов?
— Абощо? — підвівшись, Данило пильно придивляється до брунатного видовженого обличчя з вислим носом.
— Та нічого. Тільки дуже безпечно ти йшов до стогів. Мабуть, документи маєш справні.
— Де там.
Рибалка несхвальне покрутив головою, подивився на ставок, а далі мовив:
— Може, ти голодний, то в мене є шматок хліба з салом. Підкріпись трохи.
— Спасибі, дядьку, не знаю, як звати вас.
— Панасом, — зітхнув рибалка. — Взяв би тебе в село до себе, так уже погань повилазила з шпарин — поліція, значить. Ось я тобі хлібець залишаю біля стогу, а сам пантруватиму на плесі — береженого і бог береже.
Данило по тичипі спустився на землю, обняв, поцілував старого, а той тільки очима закліпав.
— Отак, може, і мій гибнє десь. В артилерії служив. У перші дні війни його батарея проїжджала прямо через наше село. То побув з нами синок рівно півгодини і далі поїхав. А назад уже його батарея не поверталась: чи розбили її, чи пішла другою стороною. Відпочивай, — і дядько Панас знову зачалапав мочаром до човна.
Данило ще довго дивився, як рибалка кружляв і кружляв на плесі, виходив на берег та й знову сідав у свій утлий, старенький човен. Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ним у далекий вирій. Під їхнє "кру-кру" Данило міцно заснув із думкою: поки будуть на землі такі люди, як Ганнуся, тітка Марія, дядько Григорій, Павас, то не згинемо ми.
Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, куди він потрапив. Та побачив плесо і самотній човник на ньому, одразу ж пригадав усе. Вже смеркалось. Од води в поля потягнулась на жировисько дика птиця. Він спустився на мочар, підійшов ближче до плеса і мовчки вклонився рибалці. Той кивнув йому головою і аж тепер повернув човника до села.
Данило пішов до шляху, затиснутого чотирма рядами лип. Та не шляхом, а то полями, то узбіччям іде він, прислухаючись до кожного шереху землі, дерев і дороги. На ній іноді зблиснуть фари, простугонять машини, та все чужі, та все чужі.
Інколи за думками чи втомою Данило впадав у забуття. Тоді й чужі машини, і його мандрівка здавалися лише поганим сном:
прокинешся — і відійде він у безвість. Та це були тільки хвилини забуття...
І знову туманний світанок у пола, де ще лишились озерця проса і зеленіло рідкосійне жито. Але що то бовваніє на сірому передранковому полотні поруч з деревами, які запливли верховіттям у небо?
Скрадаючись, Данило йде вперед до якихось чудернацьких зачаклованих велетнів, що застигли у чадному світанку. Та це ж комини і печі! Голі, розтріскані, обгорілі печі. Села не було, пе було жодної хати-білянки, стояли тільки печі, як прокляття фашистським нелюдам. Наче по мертвій планеті, йде Данило пожарищем, де все стало чорним — і вулиці, і дворища, і садки, і криниці. І враз несподіваний жіночий голос: