Марусик і Журавель завмерли й затамували подих.
— Тільки не отак відразу. От вам жаб'яча лапка… — Незнайомець підняв із землі суху жаб'ячу лапку і простягнув Сашкові Цигану. — Це не просто лапка. Це чарівний талісман.
Той, у кого він, може задумати будь-яке бажання — і воно здійсниться.
— Та ну… — недовірливо усміхнувся Сашко Циган, але жаб'ячу лапку взяв.
— Задумати можна лише одне бажання. Отже… І коли бажання здійсниться або захочеться його одмінити, треба сказати: "Досить мені того…" — і передати талісман іншому. — Незнайомець глянув на озеро, потім угору на дерева і враз спохмурнів, заквапився — Ну, йдіть, хлопці, йдіть. Бо он сонце за сосну сідає, освітлення міняється…
І він злегка відштовхнув од себе Бровка. Пес відразу схопився і подався у глиб лісу.
Хлопці квапливо попрощалися і навіть з якоюсь полегкістю побігли за Бровком.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому. Бровко знову поводиться не так, як завжди. Жмурки на озері… "Я піду додому", — каже Марусик
Вони бігли мовчки, не розбираючи дороги, просто у той бік, куди подався Бровко. Нараз вони почули його басовитий гавкіт десь далеко праворуч. І звернули туди.
— О! Загавкав! У свинячий голос! — прохекав на бігу Сашко Циган. — Було б раніше гавкати. На… на незнайомця… А то…
— Ага, — хекнув у відповідь Марусик. Журавель хекав собі мовчки.
Бровко чекав їх на галявині. Він сидів, схиливши голову набік, і винувато позирав на хлопців.
"Вибачте, хлопці. Вибачте, дорогі,— говорив його погляд. — Сам не знаю, що зі мною сталося, чому це я так дивно поводився із тим незнайомцем… Сам не знаю…"
І тільки тепер, може, хлопці по-справжньому зрозуміли, що ж таке з ними трапилося.
Сашко Циган розтиснув кулак. Суха жаб'яча лапка лежала в нього на долоні.
— Ну!.. — прохопився Марусик.
— Тю! — почухав потилицю Журавель.
— Та! — вигукнув Сашко Циган і зробив рух, збираючись викинути жаб'ячу лапку.
— Стривай! — зупинив його Марусик.
— А ти що — віриш? — засміявся Циган, проте лапку не викинув.
— Не вірю. Але що ми — не встигнемо? Викинути завжди не пізно. Не хочеш — давай мені,— Марусик простягнув руку.
— Чого це тобі? — Сашко Циган умить затиснув кулак. — Ач, швидкий! Переб'єшся!
— А чого ж ти?
— Нічого.
— Слухайте! А ходімте глянемо, що він там робить. Га? — сказав Журавель. — Справді якийсь дивак. Я таких зроду не бачив.
— От-от! І я зроду… — підхопив Марусик. — "Сонце сідає… Мені поспішати треба…" Може, він… — Марусик стишив голос. — Може, він… в озері живе?..
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і, коли справа торкалася чогось небезпечного або ж незрозуміло-загадкового, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган. — Може, ти ще й роги в нього набачив?
— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі…— Марусик багатозначно примружився. — Ти бачив, яка в нього голова?
— Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас, і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. — Сашко Циган підморгнув.
— От і ходімте глянемо, як він сміється, — сказав Журавель. — Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
— Ходім. А я що… — Сашко Циган знизав плечима.
— Тільки так, щоб він нас не бачив. А то… — Марусик одвів очі, щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги. — Просив же чоловік не заважати…
— Авжеж, — погодився Журавель. — Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.
— Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган. — А голова… Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова… на кавун схожа. А нічого. Живеш.
Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ. Бровко, що, як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.
"Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу". Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.
— О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшися, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…
— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.
Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…
— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.
Чорна вода Бакаю, що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.
— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. — Що я казав?
— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган. — Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.
— То, ма… мабуть, шишка з сосни впала, — криво усміхнувся Журавель.
Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.
— А він де ж подівся? — прошамкотів Марусик.
— Пішов, мабуть… — непевно підняв одне плече Журавель.
— Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.
Як я вже казав, Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.
— Ех, ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї! Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.
— Та! — махнув рукою Марусик. — Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку. А то пропадає. Я піду додому.
— Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган. — Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…
— Ай справді… Щось пропав настрій, — ніяково глянув на Цигана Журавель. — Може, давай… Мені теж повітку треба…