Вислухавши Коттарові слова, газетяр спитав:
— А як зв'язатися з тією організацією?
— Це діло не легке,— зітхнув Коттар,— ходіть зі мною.
Була вже четверта година. Під важко навислим розпеченим небом місто пряжилося як на повільному вогні. Вітрини крамниць були прикриті шторами. На вулиці ані душі. Коттар з Рамбером звернули під аркади й довго йшли мовчки. Була та година, коли чума оберталась на невидимку. Та тиша, та мертвота барв і рухів однаково могла бути ознакою й оранського літа, і чуми. Спробуй вгадай, чим насичене нерухоме повітря — загрозою чи курявою й спекою. Щоб збагнути чуму, треба було спостерігати, міркувати. Адже вона виявляла себе, так би мовити, негативними ознаками. Приміром, Коттар, який мав із нею свої контакти, звернув Рамберову увагу на відсутність собак — звичайно вони вилежувалися на порозі, висолопивши язики й даремно шукаючи холодку.
Вони звернули на Пальмовий бульвар, перейшли Збройну площу і опинились у Флотському кварталі. Ліворуч помальована зеленою фарбою кав'ярня намагалася сховатись під косими шторами з грубого жовтого полотна. Зайшовши до приміщення, обидва однаковим жестом повтирали змокле чоло. Потім повмощувалися на складаних стільцях перед столиком з зеленої бляхи. Зала була зовсім безлюдна. В повітрі дзижчали мухи. У жовтій клітці, поставленій на кривому прилавку, сидів на своїй жердинці облізлий папуга. На стінах висіли старі картини з батальними сценами, і все довкола було вкрито масним лепом і густо засновано павутинням. На всіх бляшаних столиках і навіть під самим носом у Рамбера лежали купки курячого посліду, і журналіст ніяк не міг уторопати, звідки б узятися тому посліду, як раптом у темному кутку щось зашамотіло, завовтузилось, і, підскакуючи на цибах, на середину зали вийшов пишний півень.
З його появою спека, здавалося, ще посилилась. Коттар скинув піджака і постукав по столику. Якийсь коротун, плутаючись у довгому до п'ят синьому фартусі, вийшов з підсобки, помітивши Коттара, вклонився ще здалеку й рушив до їхнього столика, по дорозі відкинувши лютим копняком півня, і під обурений клекіт когута спитав, чого ласкаві пани хочуть. Коттар замовив собі білого вина і спитав про якогось Гарсію. За словами кельнера-коротуна, Гарсія вже кілька днів не з'являвся у їхній кав'ярні.
— А ввечері він, по-вашому, прийде?
— Ет,— відповів кельнер,— чи я з ним запанібрата? Вам же відомо, коли він саме буває.
— Так, але, власне, це неспішно. Я тільки хотів познайомити його з моїм другом.
Кельнер витер мокрі долоні об фартух.
— Месьє теж має бізнес?
— Ясно,— відказав Коттар.
Коротун гучно втягнув повітря:
— Тоді приходьте ввечері. Я пошлю по нього хлопця.
На вулиці Рамбер запитав, про який бізнес ішлося.
— Звісно, про контрабанду. Вони провозять товар через міські ворота і продають його по високій ціні.
— Чудово,— мовив Рамбер,— отже, вони мають спільників?
— Авжеж.
Увечері штора кав'ярні була піднята, папуга щось белебенив у своїй клітці, а круг бляшаних столиків, поскидавши піджаки, сиділи клієнти. Один із них, років тридцяти, у зсунутому на потилицю солом'яному канотьє, в білій сорочці, розхристаній на грудях, підвівся з місця на появу Коттара. Обличчя він мав правильне, дуже засмагле, очі чорні, маленькі, на пальцях — кілька каблучок, білі зуби блищали.
— Вітаю,— озвався він,— ходімо до стойки, вип'ємо.
Вони мовчки випили, частували одне одного по черзі всі троє.
— Може, вийдемо? — запропонував Гарсія.
Вони рушили до пристані, і Гарсія спитав, чого їм від нього треба. Коттар сказав, що хотів познайомити з ним Рамбера — не зовсім по їхньому бізнесу, а з приводу того, що він делікатно назвав "вилазкою". Затисши сигарету в зубах, Гарсія чимчикував, не дивлячись на своїх попутників. Запитував, казав про Рамбера "він", мовби й не помічаючи його присутності.
— А навіщо? — спитав він.
— У нього дружина у Франції.
— А-а!
І по паузі:
— Що він робить?
— Журналіст.
— З таким ремеслом язика на припоні тримати не вміють.
Рамбер промовчав.
— Він друг,— запевнив Коттар.
Знову вони простували мовчки. Нарешті дісталися до набережної, вхід туди був заґратований залізним пруттям. Проте вони подалися просто до рундучка, де подавали смажені сардинки, від яких далеко линув смачний дух.
— У кожному разі, це не моє діло, а Раулеве,— озвався Гарсія.— А його треба ще знайти. Все не так просто.
— Отже, він переховується? — схвильовано поцікавився Коттар.
Гарсія не відповів. Коло рундука він зупинився і вперше глянув в обличчя Рамберові.
— Позавтра об одинадцятій на розі, коло митниці, в горішній частині міста.
Він удав, що збирається йти, але раптом обернувся до своїх співрозмовників.
— Витрати будуть,— мовив він.
Пролунало це як щось само собою зрозуміле.
— Ясно,— поквапливо згодився Рамбер.
Коли через кілька хвилин журналіст подякував Коттарові, той весело відповів:
— Та нема за що. Просто я радий стати вам у пригоді. І до того ж ви журналіст, принагідно поквитаємося.
А ще через день Рамбер з Коттаром ішли широкими вулицями, які не знали зелені й затінку, в горішній частині міста. Одне крило митниці перетворили на лазарет, і перед брамою стояла юрба: хто сподівався, що його пустять усередину, хоча відвідини суворо заборонено, хто хотів дізнатися про стан хворого, забуваючи, що дані майже завжди спізнюються. Так чи інакше, побачивши цю юрбу і безупинне снування туди-сюди, Рамбер збагнув, що, призначаючи зустріч, Гарсія врахував цю тисняву.
— Дивно все-таки,— почав Коттар,— чому вам так закортіло виїхати? Адже зараз у місті відбуваються цікаві речі.
— Тільки не для мене,— відповів Рамбер.
— Ну ясно, все-таки якийсь ризик є. Але зрештою і перед чумою ризик був, спробуйте-но перейти гамірливе перехрестя.
Тієї самої хвилини коло них зупинилася машина Ріє. За кермом сидів Тарру, а лікар, здавалося, дрімав. Одначе він проснувся і відрекомендував журналіста Тарру.
— Ми вже знайомі,— промовив Тарру,— в одному готелі мешкаємо.
Він запропонував Рамберові підвезти його до центру.
— Ні, дякую, ми домовилися тут про зустріч.
Ріє глянув на Рамбера.
— Так,— підтвердив той.
— Ого,— здивувався Коттар,— то лікар у курсі справи?