Для прикладу можна навести непомірне захоплення наших співвітчизників різними пророцтвами. Так, навесні ми всі з хвилини на хвилину дружно чекали припинення чуми і нікому не спадало на думку запитувати, що гадає сусід про строки пошесті, бо всі намагалися себе переконати, що вона от-от згасне. Але збігали дні, і люди почали побоюватися, що лихо взагалі ніколи не скінчиться і тоді кінець пошесті став об'єктом спільних сподівань. Отож поширилися всілякі пророцтва, насмикані з висловлювань католицьких святих і пророків. Власники міських друкарень притьмом збагнули, який зиск можна мати з цього повсюдного захоплення, і видрукували великим накладом тексти, що ходили по всьому Орану. Але, помітивши, що це не вгамувало жадібної цікавості публіки, ділки почали пошуки, переглянули всі міські бібліотеки і, виявивши підхожі свідчення такого роду, розсипані по місцевих літописах, розповсюджували їх по місту. Оскільки ж літопис скупий на подібні пророцтва, їх почали замовляти журналістам, які, принаймні в цьому, виявили таку саму обізнаність, як і їхні вчителі минулих століть.
Деякі з цих пророцтв друкували підвалами в газетах. Читачі накидалися на них з такою самою жадібністю, як на сентиментальні історійки, що містилися на останній сторінці в благословенні часи здоров'я. Деякі з цих пророцтв ґрунтувалися на вельми химерних розрахунках, де все подавалося мішма: і неодмінно цифра тисяча, і кількість смертей, і підрахунок місяців, що минули під кормигою чуми. Інші наводили порівняння з великими чумними морами, званими в пророцтвах константними, і зі своїх більш чи менш химерних підрахунків добували дані про наше нинішнє випробування. Але особливо високо цінувала публіка пророцтва, складені в дусі пророцтв Апокаліпсиса, що звістували низку подій, кожну з яких можна було легко пристосувати до нашого міста, і то таких плутаних, що кожен міг тлумачити їх відповідно до свого особистого уподобання. Щодня перегортали творіння Нострадамуса та святої Одилії і щоразу збирали щедре жниво. Всі ці пророцтва об'єднувала спільна риса — відрадний фінал. І тільки чума не мала такої властивості.
Отож забобони міцно заступили нашим співгромадянам релігію, і саме з цієї причини церква, де читав свою проповідь отець Панлю, була заповнена всього на три чверті. Коли ввечері Ріє зайшов до собору, вітер зі свистом просотувався поміж стулками вхідних дверей, вільно гуляв між присутніми. І в цьому вогкому, скутому тишею храмі, де зійшлися самі лише чоловіки, Ріє присів на лаву й побачив, як на кафедру зійшов велебний отець. Заговорив він лагіднішим і задумливішим тоном, ніж першого разу, і парафіяни відзначили подумки, що він не без деякого вагання взявся до діла. І ще одна цікава деталь: тепер він говорив не "ви", а "ми".
Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те, що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала вона до нашого столу або до узголів'я постелі близької нам людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні краще сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно, недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми,— тут отець Панлю скрушно вдарив себе в груди,— можливо, він і думав і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна добути науку. Найжорстокіше випробування — і те благо для християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як його знайти.
В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово, виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник несподівано гучно виголосив, що багато чого можна пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує, приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді, нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує нам, і з цього погляду наша віра не заслуговує похвал — вона природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни. Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного затінку зобов'язані здобути для себе благо. Отець Панлю відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься запевняти, що століття райського блаженства можуть оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні, панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині його слухає: "Братове мої, прийшла пора. Або треба у все вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути все?.."