Чекали, що приїде чоловік. Але прийшов від нього лист, в якому він повідомляв, що в нього розболілись очі, і благав дружину скоріше вернутися додому. Анна Сергіївна почала квапитися.
— Це добре, що я їду,— казала вона Гурову.— Це сама доля.
Вона поїхала кіньми, і він проводжав її. Їхали цілий день. Коли вона сідала у вагон кур'єрського поїзда, і коли вдарив другий дзвінок, вона говорила:
— Дайте, я подивлюся на вас іще... Подивлюся ще раз. Ось так.
Вона не плакала, але була сумна, наче хвора, і обличчя в неї дрижало.
— Я буду про вас думати... згадувати,— говорила вона.— Господь з вами, залишайтесь. Не згадуйте лихом. Ми назавжди прощаємося, це так треба, бо не слід би було зовсім зустрічатися. Ну, Господь з вами.
Поїзд відійшов швидко, його вогні скоро зникли, і через хвилину вже не було чути шуму, наче все змовилося навмисне, щоб припинити якнайшвидше це солодке забуття, це безумство. І, зоставшись сам-один на платформі та дивлячись у темну далечінь, Гуров слухав сюрчання коників і гудіння телеграфних дротів з таким почуттям, начебто щойно проснувся. І він думав про те, що ось у йото житті була ще одна пригода або подія, і це теж уже скінчилось, і залишився тепер спогад... Він був зворушений, сумний і почував легке каяття; адже ця молода жінка, з якою він більше вже ніколи не побачиться, не була з ним щаслива; він був привітний з нею і щирий, але все ж у поводженні з нею, в його тоні й пестощах пробігала тінню легка насмішка, грубувата гордовитість щасливого мужчини, який до того ж майже вдвоє старший за неї. Весь час вона називала його добрим, незвичайним, величним; очевидно, він здавався їй не тим, чим був насправді, значить, мимоволі обманював її...
Тут на станції вже пахло осінню, вечір був холоднуватий.
"Пора й мені на північ,— думав Гуров, ідучи з платформи.— Пора!"
III
Дома, в Москві, уже все було по-зимовому, топили печі, і ранками, коли діти збирались до гімназії й пили чай, було темно, і нянька ненадовго світила світло. Вже почались морози. Коли йде перший сніг, у перший день їзди на санях приємно бачити білу землю, білі дахи, дихається м'яко, гарно, і в цей час згадуються молоді літа. У старих лип і беріз, білих від інею, добродушний вираз, вони ближчі до серця, ніж кипариси і пальми, і поблизу них уже не хочеться думати про гори і море.
Гуров був москвич, вернувся він до Москви гарного морозного дня, і коли надів шубу і теплі рукавички й пройшовся Петровкою, і коли в суботу ввечері почув дзвони, то недавня поїздка і місця, де він був, втратили для нього всю чарівність. Поволі він поринув у московське життя, вже з жадібністю прочитував по три газети в день і говорив, що не читає московських газет з принципу. Його вже тягло в ресторани, клуби, на звані обіди, ювілеї, і вже йому було приємно, що в нього бувають відомі адвокати і артисти і що в лікарському клубі він грає в карти з професором. Уже вія міг з'їсти цілу порцію солянки на сковорідці...
Мине який-небудь місяць, і Анна Сергіївна, здавалось йому, покриється в пам'яті туманом і лише зрідка снитиметься із зворушливою усмішкою, як снились інші. Але минуло більше місяця, настала глибока зима, а в пам'яті все було ясне, наче розстався він з Анною Сергіївною тільки вчора. І спогади розгорялись дедалі сильніше. Чи доносились серед вечірньої тиші до його кабінету голоси дітей, що готували уроки, чи чув він романс, або орган у ресторані, чи завивала в каміні завірюха, як раптом воскресало в пам'яті все: і те, що було на молу, і ранній ранок з туманом на горах, і пароплав з Феодосії, і поцілунки, Він довго ходив по кімнаті і згадував, і усміхався, і потім спогади переходили в мрії, і минуле в уяві мішалося з тим, що буде. Анна Сергіївна не снилась йому, а йшла за ним всюди, як тінь, і стежила за ним. Заплющивши очі, він бачив її, як живу, і вона здавалась кращою, молодшою, ніжнішою, ніж була; і сам він здавався собі кращим, ніж був тоді, в Ялті. Вона вечорами дивилась на нього з книжкової шафи, з каміна, з кутка, він чув її подих, ласкавий шелест її одежі. На вулиці він проводжав поглядом жінок, шукав, чи нема схожої на неї...
І вже мучило сильне бажання поділитися з ким-небудь своїми спогадами. Але дома не можна було говорити про своє кохання, а поза домом — ні з ким. Не з пожильцями ж і не в банку. І про що говорити? Хіба він кохав тоді? Хіба було щось гарне, поетичне, або повчальне, або просто цікаве в його ставленні до Анни Сергіївни? І доводилось говорити невиразно про кохання, про жінок, і ніхто не догадувався, в чому річ, і тільки дружина ворушила своїми темними бровами і говорила:
— Тобі, Димитрію, зовсім не личить роль фата.
Одного разу вночі, виходячи з лікарського клубу зі своїм партнером, чиновником, він не стримався і сказав:
— Якби ви знали, з якою чарівною жінкою я познайомився в Ялті!
Чиновник сів у сани й поїхав, але раптом обернувся і окликнув:
— Дмитре Дмитровичу!
— Що?
— А тоді ви мали рацію: осетрина з душком!
Ці слова, такі звичайні, чомусь раптом обурили Гурова, здалися йому принизливими, нечистими. Які дикі звичаї, які особи! Що за безладні ночі, які нецікаві, непомітні дні. Шалена гра в карти, обжерливість, пияцтво, повсякчасні розмови все про одне. Непотрібні справи і розмови все про одне відхоплюють на свою пайку найкращу частину часу, найкращі сили, і, кінець кінцем, залишається якесь куце, безкриле життя, якась нісенітниця, і відійти і втекти не можна, наче сидиш у божевільні або в арештантських ротах!
Гуров не спав цілу ніч, і обурювався, і потім весь день провів з головним болем. І дальші ночі він спав погано, все сидів у ліжку і думав або ходив з кутка в куток. Діти йому набридли, банк набрид, не хотілось нікуди йти, ні про що говорити.
В грудні на свята він зібрався в дорогу і сказав дружині, що їде до Петербурга клопотатися за одного юнака,— і поїхав до С. Чого? Він і сам не знав добре. Йому хотілось побачитися з Анною Сергіївною й поговорити, влаштувати побачення, коли можна.
Приїхав він до С. ранком і зайняв у готелі найкращий номер, де вся підлога була обтягнута сірим солдатським сукном, і була на столі чорнильниця, сіра від пилу, з вершником на коні, у вершника була піднесена рука з капелюхом, а голова відбита. Швейцар дав йому потрібні відомості: фон Дідеріц живе на Старогончарній вулиці, у власному будинку — це недалеко від готелю, живе добре, багато, має свої коні, його всі знають у місті. Швейцар вимовляв так: Дридиріц.