— Так... Але чому ви про це питаєте, Маріє? Ви щось знаєте? Скажіть мені!..
— Нічого я не знаю, пані Сабіно. їй-богу, нічого не знаю. Я тільки бачу, я відчуваю, що на душі у вас не тільки дитина, яку ви ждете... Якийсь камінь... Що вам принести — чаю чи кави?
— З хвилини на хвилину має приїхати мама, пити чай чи каву вже, мабуть, ніколи. А ви гадаєте, мені слід зостатись?
— Ні,— їдьте, так буде краще. Либонь, краще... У мене ніколи не було людини, до якої я могла б піти, якби мені раптом набридла сім'я. Хіба що могла б поїхати до сестри в місто. Але там довго не погостюєш — так, до вечора. У квартирі тіснота... І коли вони посходяться всі з роботи — діти, чоловік... А в монастир мені теж не хочеться, хоч там мене, мабуть, і прийняли б. Хай навіть дитина... Радійте, що маєте до кого прихилити голову. І їдьте...
— А ви б зі мною поїхали, якби... Не плачте, люба Маріє, не плачте... Я ж іще вернуся.
— Не вернетесь. Хіба, може, до Блора, навідати нас. А в цей дім ви вже ніколи не вернетесь... Я з вами й поїхала б, якби... Я знаю тільки одне й від вас цього не потаю. Я мушу вам це сказати, ви ж бо завше були до мене такі добрі—
Дитя не од вашого чоловіка, а до того, чиє воно, ви піти не
можете... . _ Ви знаєте, хто він/
_ Не знаю.
_ Справді не знаєте?
_ Ш Присягаюся вам. Я лише вмію полічити, а п'ять
місяців тому...— Вона ледь помітно всміхнулась.— І як тільки ви це... той... улаштували? Тут же так наглядають, так охороняють, а ніхто в світі нічого й не укмітив. Це просто... Просто диво дивне. Мені аж лячно стає. Хто б міг про вас таке подумати?..
— Лячно кого — мене?
_ Ні, просто так. Лячно, що люди бувають такі хитрі...
А ось і ваша пані матуся! Не забувайте мене. Коли я вам потрібна, то й ви мені потрібні. А може, все ж таки чайку?..
— Ні, дякую. Я хочу поїхати, доки не повернувся додому чоловік.
Від вхідних дверей вона побачила, як із машини вийшов шофер (то був не Блюртмель), відчинив Кете дверцята, а потім став біля Кюблера. Це був і не Губерт — що, звісно, теж могло б трапитись,— а зовсім чужий чоловік, котрийсь із новеньких, і своїм виглядом він скидався скоріше на когось із концерну, ніж на поліцейського. Бачити Кете завжди дуже приємно — їй уже, певно, десь під шістдесят, а з вигляду ніколи такого не скажеш. Кете належить до того тилу людей, якому важко й назву придумати (вони всякчас здаються спокійними, хоч насправді постійно нервують), і вона не завжди вміє дійти згоди зі своїми перукарками. Однак цього разу зачіска в неї вдалася на славу: вузол сивих кіс, переплетений чимось білим, їй дуже личив. Кете й сьогодні була вочевидь збуджена; вона привезла з собою торбинку з печивом — хотіла, видно, випити чаю,— поцілувала Кіт, потім її, Сабіну, й промовила чи, скоріше, вигукнула:
— Ти вже чула?
— Ні. А що?
— Вони зробили його головою правління! Фріца, твого батька. Таки обрали. Я щойно почула по радіо, в машині. Доведеться мені одразу вертатись назад — не можу ж я покинути його самого. Тепер нам гаплик — жодної хвилинки не матимемо спокою, ні на мить не зостанемося самі. Бляйбль свого таки домігся!
О господи, хто б міг подумати!.. А батько ж уже не молоденький... І хворий.
— Але ж він їм так підходить, сама знаєш,— сивий як голуб, добрий, освічений, і коли Пліфгер більш не схотів... Такий лагідний... І голос, як давав інтерв'ю, був куди приємні-ший, ніж колись,— я щойно чула по радіо. Він, звісно, поводиться так, ніби це для нього велика честь. Довіра, відповідальність і таке інше... А ти, доцю... Ми ж бо й не туди, що ти при надії і вже на шостому місяці.
— Гребнітцер усе ж таки роздзвонив?
— Ні, нам розповів Бляйбль — як на те, саме Бляйбль. Вичитав десь у спортивному додатку. А Гребнітцер потім сказав тільки, на якому місяці. Що ж тут поганого? Ми теж маємо знати. Чи ти не хотіла дитини?
— Чого ж, хотіла...
Просто безглуздя — говорити отак, коли йдеться про дитину!
— То в чому ж річ? Щось із Ервіном?
Вона кивнула головою. І це — стоячи в передпокої, при відчинених вхідних дверях. Тим звичним кивком голови було сказано багато й заразом нічого, надто багато — й нічого... Хіба поясниш Кете, як гидко в неї на душі після того, коли вона виконає свій подружній обов'язок, саме після того, навіть не так під час того й перед тим, як після того, коли він не може стулити рота, жодної хвилини не може спокійно полежати й помовчати. А перед тим — оті банальні, оті завчені ніжності, в яких немає нічого, анічогісінько щирого, оте бундючне кривляння, оті манірності бувалого коханця, тоді як Губерт... Атож, у такі хвилини на думку їй спадає саме Губерт, і серце в неї заходиться. Авжеж, це, мабуть, досить легковажно, і все, певно, через неї, але Губерт після того лише погладжує їй брови, або відгорне з чола пасмо волосся, або, може, ще доторкнеться збентежено пальцем до кінчика її носа, а перед тим він такий милий, такий принишклий і ніжний, хоч після того такий серйозний, спокійний... А з Ервіном не переслухаєш отих його розтриклятущих примітивних дотепів, які він усі — ну звісно, всі до одного, часом тільки, на перший погляд, трохи змінивши, підхоплює з радіопередач про дорожні пригоди ("О, а ми знов його не пропускаємо! Га-га-га!" Або: "Оце швидкість! Сьогодні ми зробили віраж, не скидаючи газу!..").
Хіба поясниш це Кете? Хіба поясниш комусь — скажімо, судді на шлюборозлучному процесі,— якої глибокої образи завдає отакий заяложений дотеп, коли кінець кінцем примусиш себе виконувати отой дивний обов'язок?.. А Ервін, як видно, так уже любить свої дотепи, що просто не може без них жити. Перед тим: "Ну, дорога вільна, рушаймо! Жодних обмежень швидкості! Жодної пробки!" А після того: "Ну ось ['приїхали. Й ніде не загрузли! Га-га-га!"
_ Погиркалася з Ервіном? — спитала Кете.— І це на шостому місяці... Тут щось не те, доню, Воно, може, й серйозно, але ж не так, щоб зовсім, еге?
— Ох, мамо, не можу я більше з ним жити, не можу його більше терпіти... Я зараз же, отак, як є, поїду з тобою в Тольмсгофен — із Кіт, звичайно ж, і...— Вона гірко посміхнулась.— 3 плетивом.
_ Тобто як? Не можеш більше з ним жити, не можеш